Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вона відчула — могло навіть здатися, що вона цього очікувала, — наче це сцена з їхнього дитинства. Франциско не біг, але йшов до неї з тріумфальним, упевненим захватом. Ні, подумала вона, це не дитинство, це майбутнє, яким вона його тоді уявляла, у дні, коли чекала на нього, наче на звільнення з в’язниці. Тієї миті вона пережила ранок, який міг для них збутись, якби здійснились її мрії, якби вони обоє вирушили в тому напрямку, в якому так упевнено збиралися іти. Нерухома й зачудована, вона дивилася на нього і сприймала цю мить не в ім’я теперішнього, а як привітання минулого.
Коли Франциско наблизився вже так, що Даґні могла розгледіти його обличчя, вона побачила на ньому осяйну радість — ознаку невинного чоловіка, який заслужив право на безтурботність. Він усміхався і насвистував якусь мелодію, що плинула разом із його довгими, рівномірними, летючими кроками.
Мелодія здалася Даґні знайомою, дивним чином пов’язаною з цим моментом. Однак вона нездатна була зараз про це думати, не могла розшифрувати її, хоч і знала, що це важливо.
— Привіт, Чушко!
— Привіт, Фріско!
З того, як він на неї дивився, як раптово прикрив очі повіками, як різко смикнув головою, як ніжно усміхався, а його розслаблені уста видавалися при цьому майже безпорадними, і за несподіваною твердістю його дотику, коли він її обіймав, Даґні зрозуміла, що все це було ненавмисно, що він не мав наміру сюди приїздити. І для них обох так було добре.
Він стискав її з такою відчайдушною силою, його рот болісно впивався в її уста, а тіло радісно піддалось, щойно торкнувшись до неї, що Даґні не сумнівалася: жоден фізіологічний голод не міг довести чоловіка до такого стану. Франциско начебто промовляв їй те, чого ніколи не казав словами, робив найвеличніше звіряння, на яке здатен чоловік. Хоч як він понищив її життя, це все одно був той Франциско д’Анконія, гордою коханкою якого вона була. Незважаючи на всі зради цього світу, сприйняття життя Даґні було справжнє, але й у Франциско залишилась якась непорушна частина цього знання, — і тому її тіло відповіло його тілу, її руки і губи відгукнулися, звіряючись у жаданні, віддаючи йому те визнання, яким вона його завжди обдаровувала.
Але наступної миті до свідомості Даґні ввірвались спогади про їхні спільні роки, і її пронизало болем розуміння: що величніша була його особа, то жахливіша провина за руйнування себе самого. Вона випручалась із обіймів, похитала головою і сказала, відповідаючи їм обом:
— Ні.
Франциско дивився на неї, обеззброєний та усміхнений.
— Поки що ні. Спершу ти мусиш мені багато чого пробачити. Але тепер я можу тобі все розповісти.
Ніколи досі вона не чула такої схвильованої безпорадності в його голосі. Він намагався повернути собі самовладання, його усмішка майже просила пробачення (так діти благають про поблажливість), але проступала у ній і радість дорослого, веселе сповіщення, що йому більше не доведеться приховувати своєї внутрішньої боротьби, оскільки він змагався не з болем, а зі щастям.
Даґні позадкувала. Вона відчула, що її емоції перегнали розум, і тепер запитання намагались їх наздогнати, набуваючи форми слів.
— Даґні, ті страждання, через які ти пройшла цього місяця… Будь настільки чесною, наскільки це можливо… Ти думаєш, що могла б витримати їх дванадцять років тому?
— Ні, — відповіла вона. — Чому ти запитуєш?
Він усміхнувся:
— Щоб спокутувати дванадцять років мого життя, за якими я не хочу шкодувати.
— Про що це ти? І… Що ти знаєш про мої страждання? — наздогнало її запитання.
— Даґні, хіба ти не починаєш розуміти, що я знаю все?
— Звідки ти… Франциско! Що ти насвистував, піднімаючись до мене схилом?
— Я насвистував? Не знаю.
— То ж був «П’ятий концерт» Річарда Гейлі, так?
— О… — він збентежився, а потім радісно сам до себе всміхнувся, і поважно відповів:
— Я потім тобі поясню.
— Як ти дізнався, де я?
– І це теж розповім.
— Ти випитав у Едді.
— Я більше року його не бачив.
— Це знав тільки він.
— Мені сказав не Едді.
— Я не хотіла, щоб мене тут знайшли.
Франциско повільно роззирнувся. Даґні побачила, що його погляд зупинився на кам’яній стежці, яку вона проклала, на квітах, на перекритому даху. Він засміявся — так, ніби все зрозумів, і ніби це його скривдило.
— Не треба було тобі залишатися тут на цілий місяць, — сказав він. — Боже, не треба було! Це моя перша поразка. І саме тоді, коли я вперше не хотів зазнати невдачі. Але я не думав, що ти готова звільнитись. Якби знав, то я б і вдень, і вночі за тобою стежив.
— Справді? Навіщо?
— Щоб тобі не довелось, — і він показав на всю її роботу, — робити це все.
— Франциско, — тихо мовила Даґні, — якщо тебе непокоять мої страждання, невже ти не розумієш, що я не хочу, щоб ти про них говорив, тому що…
Вона замовкла. За всі ті роки Даґні ніколи йому не скаржилася. Рівним голосом вона закінчила:
— Просто не хочу цього.
— Тому що я — той чоловік, який не має права про це говорити? Даґні, якщо ти думаєш, що я не знаю, як сильно я тебе скривдив, я розкажу тобі про ті роки, коли… Але все вже позаду. Ох, мила моя, все вже позаду!
— Справді?
— Пробач мені, я не повинен був цього казати. Аж доки ти не скажеш.
Франциско намагався контролювати свій голос, але не міг притлумити щасливий вираз обличчя.
— Ти щасливий, бо я втратила все, заради чого жила? Добре, якщо ти прийшов заради цього, я скажу: найпершим я втратила тебе. Тепер ти так радієш, бо я втратила й решту?
Його очі звузились і сповнилися такої суворої поважності, що погляд майже перетворився на погрозу. Даґні зрозуміла: хоч би що означали для нього всі ті роки, вона не мала права говорити про «радість».
— Ти справді так думаєш? — запитав він.
Вона прошепотіла:
— Ні.
— Даґні, ми не можемо втратити того, заради чого живемо. Іноді, якщо ми припускаємося помилок, форма певних речей змінюється, хоча мета залишається тією ж, а кшталтів ми надаємо самі.
— Саме це я й повторювала собі упродовж цього місяця. Але не залишилося жодного відкритого шляху до будь-якої можливої мети.
Франциско не відповів. Він сидів на валуні біля дверей хатинки, дивлячись на Даґні так, ніби не хотів пропустити щонайменшої реакції на її обличчі.
— Що ти думаєш тепер про людей, які звільнились і зникли? — запитав він.
Вона знизала плечима, усміхаючись
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або», після закриття браузера.