Читати книгу - "Орієнталізм"

сказати. Більшість із загальних тверджень Ґібба про іслам постачають його поняттями, яких ця релігія або культура, знову ж таки за своїм визначенням, неспроможна осмислити: «Орієнтальна філософія ніколи не могла оцінити фундаментальну ідею справедливості, що виникла в грецькій філософії». Що стосується орієнтальних суспільств, то, «на відміну від більшості західних суспільств, [вони] переважно присвячували [свої зусилля] побудові стабільних суспільних організацій [більше ніж] конструюванню ідеальних систем філософської думки». Головною внутрішньою слабкістю ісламу є «розрив {364} зв’язку між релігійними орденами та мусульманським вищим і середнім класами» 99. Але Ґібб також усвідомлює, що іслам ніколи не залишався ізольованим від решти світу, й тому для нього має бути властива ціла низка зовнішніх зміщень, розколів та розламів між ним і світом. Так, він говорить, що новітній іслам — це результат процесу, в якому класична релігія увійшла в дисинхронний контакт із романтичними західними ідеями. Реаґуючи на цей натиск, іслам розвинув школу власних модерністів, чиї ідеї повсюди відкривають безнадію, це ідеї, які не годяться для новітнього світу: магдізм, націоналізм, відродження халіфату. Проте консервативна реакція на модернізм не меншою мірою не годиться для новітньої сучасності, бо вона створила щось подібне до затятого луддизму. В такому разі, запитуємо ми себе, що ж таке іслам, у кінцевому підсумку, якщо він не може ані дати ради своїм внутрішнім зміщенням, ані задовільно реаґувати на своє зовнішнє оточення? Відповідь на це запитання можна пошукати в такому центральному фраґменті з «Новітніх тенденцій»:

«Іслам — жива й життєспроможна релігія, релігія, яка озивається до сердець, умів та свідомостей десятків і сотень мільйонів людей, даючи їм норму, за якою вони можуть жити чесним, поміркованим і богобоязким життям. Не іслам закам’янів, а його ортодоксальні формулювання, його систематична теологія, його соціальна апологетика. Саме тут слід шукати зміщення, саме тут народжується невдоволення серед великої частки його найосвіченіших і найінтелектуальніших послідовників, саме тут найбільше впадає в око небезпека, що загрожує його майбутньому. Жодна релігія не зможе, в кінцевому підсумку, протистояти дезінтеґрації, якщо виникає глибока прірва між вимогами, які вона ставить перед своїми вірними, і її привабливістю для їхнього інтелекту. Те, що для величезної більшості мусульман проблема зміщення ще не виникла, виправдовує улемів у їхньому небажанні вдаватися до поквапних заходів, рекомендованих модерністами; але розповсюдження модернізму є пересторогою проти того, щоб відкладати переформулювання на безконечний термін.У своїх намаганнях дошукатися до витоків та причин такого закам’яніння формул ісламу, ми також, можливо, маємо шанс знайти ключ до відповіді на запитання, яке ставлять модерністи, але досі так і не спромоглися {365} розв’язати цю нелегку проблему — ідеться про те, як можна переформулювати фундаментальні принципи ісламу, не заторкнувши його істотних елементів» 100.

Останній абзац цього уривка нам досить-таки знайомий: він підтверджує тепер уже традиційну спроможність орієнталіста перебудувати і переформулювати Схід, оскільки сам Схід неспроможний це зробити для себе. Отже, почасти іслам Ґібба йде попереду ісламу в тому вигляді, як він практикується, вивчається або проповідується на Сході. Проте цей перспективний іслам уже не є простою орієнталістською фікцією, що виникла з його ідей: він ґрунтується на «ісламі», який, — оскільки він не може насправді існувати, — апелює до всієї спільноти віруючих. Причина того, що «іслам» може існувати в якомусь більш або менш майбутньому його орієнталістському формулюванні, полягає в тому, що на Сході іслам узурпований і перекладений мовою його духівництва, яке претендує виражати думку своєї спільноти. Доти, доки іслам лише мовчки апелює до своїх вірних, він у безпеці; але як тільки по-реформаторському настроєне духівництво згадає про свою (леґітимну) роль переформулювання ісламу, з тим, щоб він зміг увійти в новітню сучасність, почнуться проблеми. І ці проблеми, звичайно ж, пов’язані зі зміщенням.

Зміщення, як його розуміє Ґібб у своїх працях, ідентифікує шось набагато більш значуще, аніж гадані інтелектуальні труднощі в самому ісламі. Воно ідентифікує, як мені здається, той самий привілей, той самий ґрунт, на який поміщає себе орієнталіст для того, щоб писати про іслам, створювати закони для ісламу й переформульовувати іслам. Таке зміщення аж ніяк не є випадковою інтуїцією Ґібба, а епістемологічним шляхом до його предмета, а отже, такою собі платформою спостереження, з якої він завжди може оглядати іслам, — чи тоді, коли пише про нього, чи тоді, коли обіймає ту або ту важливу посаду в системі підтримання з ним практичних стосунків. Між мовчазним апелюванням ісламу до монолітної спільноти ортодоксальних віруючих і всією виключно вербальною артикуляцією ісламу устами введених у оману політичних активістів, зневірених чиновників та опортуністичних реформаторів — ось де помістив себе Ґібб, пишучи, переформульовуючи. Його твори {366} казали або те, чого сам іслам сказати не міг, або чого не хотіли сказати його духовні провідники. Те, що писав Ґібб, було в якомусь часовому розумінні попереду ісламу, там він припускав, що в якийсь майбутній момент іслам зможе сказати те, чого він не міг сказати тепер. Проте в іншому важливому розумінні те, що Ґібб писав про іслам, випереджало в часі релігію як зв’язний корпус «живих» вірувань, оскільки його писання були спроможні осмислити «іслам» як мовчазний заклик, звернений до мусульман ще до того, як їхня віра стала предметом світської арґументації, практики або дебатів.

Суперечність у Ґіббовій праці, — бо це суперечність говорити про «іслам» і не те, що фактично говорять його духовні провідники, і не те, що сказали б про нього його світські послідовники, якби могли, — дещо приглушується метафізичним напрямом думок, який скеровує його працю, а реально скеровує й усю історію новітнього орієнталізму, який він успадкував через таких наставників, як Макдональд. Схід і іслам мають такий собі екстрареальний, феноменологічно знижений статус, який поміщає його поза досяжністю будь-кого, крім західного експерта. Від самого початку західних спекуляцій про Схід було твердо встановлено, що єдине, на що Схід абсолютно неспроможний, — це репрезентувати себе. Будь-яким фактичним свідченням про Схід можна було вірити лише після того, як вони гартувалися на очищувальному вогні орієнталістської праці. Ґіббова oeuvre прагне бути ісламом (або магометанством), таким, яким він є, і таким, яким би він міг бути. Метафізично — і тільки метафізично — суть і потенціал зливаються в щось одне. Лише метафізичний напрям думок міг привести до створення таких знаменитих есе Ґібба, як «Структура релігійної думки в ісламі» («The Structure of Religious Thought in Islam») або «Витлумачення ісламської історії» («An Interpretation of Islamic History»), не звертаючи найменшої уваги на розрізнення між об’єктивним і суб’єктивним знанням, яке сам же таки