Читати книгу - "Таврований"

— Петрович, якщо ти сьогодні не знайдеш виходу звідси, завтра буде пізно.

Вершигора і Руднєв попрямували до розвідників. Крім часових, весь загін спав. Бійці лежали в своїх розташуваннях прямо на голій землі, на каменях. Петро Петрович насилу розбудив кілька бійців. Вони знехотя встали.

Вершигора дав завдання знайти стежку, по якій можна вирватися з оточення. Через деякий час захекані розвідники повернулися.

— Ущелина вільна від противника, — доповів Митя Черьомушкін.

— Голову колони вперед! — Скомандував Ковпак.

Втомлені сонні люди потягнулися в круту ущелину. Колону очолював, спираючись на палицю і накульгуючи, начальник штабу. За ним йшов Войцехович, за ним — третя рота з Федором Андрійовичем Карпенко на чолі.

Колона рухалася по ущелині, над якою розташувалися ворожі засідки.

Коли основні сили пройшли, зав’язався бій німців з групою прикриття. Вона билася запекло, зупинила натиск ворога. Але загинув Митя Черьомушкін.

Зробивши важкий перехід, з’єднання до ранку зупинилося на вершині гори Вовтарува, недалеко від міста Ділятин.

Після короткочасного відпочинку на Вовтаруве бійці повільно приходили до тями.

— Кілометрів тридцять відмахали, — сказав Федя Карпенко.

— Якщо вважати, як ноги гудуть, тридцять. Гори не те, що рівнина. Насправді в кілька разів менше, — пробурчав Іван Бережний.

— Підполковник! Коли закінчиться цей біг? — Запитав Федір Андрійович у Вершигори.

— Про що ти, Федя?

— Поки не пізно, потрібно повертатися в степя.

— Кинь бузити, — відповів йому Петро Петрович. — Такої команди нам не надходило.

Карпо не заспокоївся:

— Перш, ніж зайти в цю обитель, спочатку треба було подумати, як з неї вийти.

— Перш, ніж самому командувати, навчися підкорятися, — не здавався Вершигора, хоча йому вже краще Карпенко було зрозуміло, що треба якомога швидше нести ноги на рівнину.

Він працював з німецькими документами, взятими недавно в машині. Вони свідчили про великі сили, які стягувалися в гори. Ними командував генерал Крігер. Гіммлер поставив йому завдання: розправитися з партизанами.

— Люди тримаються з останніх сил, — додав Іван Іванович. — У такі нелюдські умови за два роки війни ми жодного разу не потрапляли.

— Гаразд! Згоден, — відповів Петро Петрович. — Переговорю ще раз з комісаром.

Він попрямував до воронки від снаряда, де знаходилися німецькі документи.

Дорогою зустрівся з Руднєвим. Семен Васильович виглядав дуже втомленим, але намагався не подавати виду.

— Не рапортуй! — Зупинив він Вершигору, який приклав руку до кашкета. — Говори, що в тебе.

— Люди рвуться на рівнину. Треба повертати назад. Інакше загинемо.

Семен Васильович довго не відповідав. Бої в Карпатах перетворилися на нескінченні перегони. Уже кілька тижнів вони тікають від оточення і повного знищення з’єднання. Вдається уникати ворога тільки завдяки величезному досвіду і витривалості особового складу.

В горах їм не вижити. Треба терміново повертатися на рівнину, де є простір для маневру, можна на якийсь час сховатися в лісах, добути продукти харчування, навіть організувати аеродром для прийому авіації.

Але командир не хотів його слухати. Він зрозумів свою помилку, яка призвела до таких трагічних наслідків. Всього за кілька тижнів старий скинув кілька кілограмів. В його очах горіла тривога, що доходила до відчаю.

Семен Васильович застебнув розстебнутий воріт гімнастерки. Підкрутив кінчики вусів. Він був неголений, обірваний. Його завжди ретельно начищені хромові чоботи запилилися. Їх покрили подряпини. Комісар не відповідав на слова помічника з розвідки.

— Семен Васильович! Не мовчіть! Дорога кожна хвилина.

Руднєв не відповідав.

— Семен Васильович! У мене з’явилися нові розвіддані, — не заспокоювався Вершигора.

— Доповідай!

Вершигора розповів комісару про здобуті дані. Вони повністю розкривали плани Крігера, якими силами він володіє.

Руднєв слухав Вершигору неуважно. Мабуть, думав зовсім про інше. Той перервав свою промову, повернувся до раніше сказаного:

— Давайте повернемо свободу маневру. Повернімося на степові та лісові простори.

— Переконав! Від розмови з Ковпаком все одно нікуди не дітися, — нарешті вимовив комісар.

Він розвернувся в напрямку штабу. Вершигора втомлено поплентався до воронки.

Стрибнув у неї. Сів. Взяв у руки кілька аркушів паперу. Почав читати і заснув.

Його розбудив Руднєв. Він присів поруч, важко дихав. Потім посміхнувся запалими очима, сказав:

— Непогано влаштувався.

— І поспати, і почитати можна, і ворог не дістане.

— Переговорив з Базимою і Ковпаком.

— Дід сказав: «Нехай буде гречка»?

— Сказав. Але як вирватися на рівнину? Ми оточені. В черговий раз.

Вершигора перебував під враженням від розмови з полоненим та отриманих німецьких документів. Продовжив розпочату раніше розмову:

— Крігер — толковий генерал, він доведе справу до кінця. Заморе нас голодом, виловить, як сліпих кошенят, повністю знищить групу. Уже зараз треба приймати кардинальні заходи. Семен Васильович довго дивився в блакитне небо. Запитав:

— Твої пропозиції?

Вершигора ще не мав пропозицій. Але в його голові крутилися розмови комісара перед виходом в гори. В горах потрібно діяти дрібними диверсійними групами. Якби ці групи діяли зараз, Крігер би з ними нічого не зробив. Вони б просто розчинилися в горах. Лови вітер у полі.

Денис Давидов теж зникав від ворога дрібними групами, які потім збиралися в умовленому місці. Тільки це допоможе, на його погляд, вирватися з оточення. Тому він сказав:

— Треба використати «давидовський» маневр. Тобто розбігтися.

— Ще рано. Ще потрібно спробувати вирватися разом.

— Ситуація вкрай важка, — не