Читати книгу - "Таврований"

— Ти правий. Але базікати про це не варто. У хлопців і так закінчується запас енергії і терпіння.

Комісар легко вискочив з воронки. Він пішов у штаб, який розташувався на невеличкій галявині під кронами дерев.

Вершигора все так же лежав. Він дрімав. Ситуація не давала йому спокою. Він слідом за комісаром попрямував в сторону штабу.

Там сидів, як завжди, зігнувшись над картою, Базима.

— Заходь, Борода, — привітно зустрів Вершигору Григорій Якович.

Петро Петрович розповів йому про отримані розвіддані, але не в такому різкому тоні, як Руднєву. Потім запропонував свій план виходу з оточення.

— Казав же комісар командиру. Давай діяти дрібними групами. Не послухав. У двадцять перший раз вирвалися з оточення.

— Очко, — засміявся Вершигора.

Він згадав Мишу Семенистого. П’ятнадцятирічного пацана. Його вчора убили. Ще вчора він сміявся, коли говорили про число «двадцять один». Очко. Молоді хлопці кілька разів повторювали цей жарт. І тепер помічник командира по розвідці, якому довелося за ці дні багато чого побачити, не втримався, повторив слова юного зв’язкового, якого в загоні шанобливо, але завжди з усмішкою називали «по-дорослому» — Михайло Кузьмич.

Петро Петрович ніяк не міг забути цього світлого юнака. Перші ж дні перебування в горах партизани отримали багато небажаних сюрпризів. Обганяючи обоз по краю обриву, їздовий Павловського не розрахував і вивалив свого господаря в річку. Обрив був невисоким, а річка — не глибокою. Павловський вибрався на берег. З воза вивалилося в воду два мішки цукру, мішок солі, кілька ящиків мила і навіть тридцять літрів спирту.

— І де воно тільки вміщається, — сказав один з молодих розвідників, якому Михайло Іванович показував дулю, коли той просив його виділити для лікувальних цілей спирту, — не віз, а пульманівський вагон.

У цей час Михайло Іванович насилу вибрався з швидкої річки.

— Тобі несила? — Перепитав Павловський. — Стрибай. Там тридцять літрів понесло.

— Злюка, — показав у бік річки Базима. — Краще їй не попадатися.

— Зараз вона добра. Солодка. Цукром підгодували, — встряв у розмову Михайло Кузьмич.

— І сявка гавкає на слона. Цить, — приструнив зв’язкового Михайло Іванович.

Вершигора сумно посміхнувся. Знову згадав Мишу.

Здається, тоді вони підірвали міст з Базимою. Вершигора розмовляв з робочим зі Станіслава, що в місті паніка. Німці на легкових машинах дременули від партизан. Зв’язкові, які чули його розмову, понеслися по ротах. Вони ж були не тільки помічниками командирів, а й позаштатними політпрацівниками.

Вершигора бачив, як маленький вершник підскочив до піхоти, розповів, що не спиться гестапівцям в обласних містах. На губах втомлених бійців з’являлися посмішки. Погляди їх ставали бадьоріше. Йшли гуляти по рядах жарти-примовки про наляканих в обласних містах гестапівцях.

Такий він був, юний піонер Миша Семенистий.

— Що стоїш? — Запитав Базима.

— Мишу не можу забути.

— Жаль хлопчину, — погодився Григорій Якович і уважно подивився на Вершигору. — Мені сьогодні доповіли, що Аня загинула.

— Ганька-дипломат?!

Григорій Якович готував документи про смерть молоденької дівчини, яка була в центрі розмов у з’єднанні. Смішних історій, які любили розповідати під час відпочинку.

Він подивився в документи, виклав Вершигорі скупу офіційну інформацію:

— Ганна Трохимівна Бондарчук, народжена в селі Глушкевичі Лельчицького району Гомельської області. Розвідниця третьої роти Путивльського загону з 27 листопада 1942 року.

Петро Петрович бачив Ганну кілька днів тому. Її поранило в ногу. Вона самостійно не могла рухатися. Тому за нею залишили коня, який ще раніше був закріплений за нею, здобутий нею в бою, з яким дівчина, як з найкращим другом, розділяла тяготи похідного життя.

У пам’яті спливло ніжне личко з глибоко посадженими розумними очима, з кирпатим носиком, кучерявим волоссям.

Ця тендітна молоденька дівчина відрізнялася незвичайною сміливістю, кмітливістю, рухливістю і впертістю.

— Як же її?! — Вигукнув помічник командира з розвідки.

— Все так же, — відповів Базима, який завжди з особливим задоволенням спостерігав за зухвалою Ганькою. — Люди втомилися, зголодніли. Коли повалилися від втоми на ночівлю, всі заснули. Німці почали знищувати їх автоматними чергами. Ганна теж спала. Почувши стрілянину, швидко підхопилася, спробувала скочити на коня. Але звалилася. Автоматники намагалися взяти її живою. І поплатилися. Дівчина на поясі завжди носила гранату. На крайній випадок…

З’єднання тануло на очах. Ніколи раніше Базимі не доводилося оформляти стільки похоронок. Він відірвався від спогадів про дівчину, знову глянув на Вершигору.

— Знаю про твої пропозиції. Поговорили з командиром. Погодився розвертати голоблі назад.

— Ми не зможемо всім з’єднанням вирватися з оточення, — сказав Вершигора. — Нам треба іти дрібними групами.

— Почекай трохи. У комісара є план.

У розташуванні шостої роти, яка приготувалася оборонятися з боку гори Синички, начальник штабу і помічник командира з’єднання з розвідки побачили комісара з сином Радиком.

Радик не переставав сміятися.

— Німці свою колону бомблять. Уже близько години.

Бійці шостої роти раділи не менше сина комісара. Гірський кряж був усипаний маленькими точками. Вершигора підніс до очей бінокль і побачив, що це німці. Поруч з ними валялися коні і техніка.

Уздовж гори шаленіли в небесній сині знайомі партизанам «Юнкерси».

Руднєв, Базима і Вершигора теж посміхнулися. Карателі були впевнені, що вони остаточно затиснули партизан. Ті не можуть вирватися з щільного кільця. Ось і бомбили свої підрозділи, які після ретельної артилерійської підготовки атакували гору Синичка.

— Тепер можна не хвилюватися, що вони полізуть сюди, — сказав Базима. — Сьогодні вони вже отримали своє.