Читати книгу - "Таврований"

Усі повернулися на захід. Багряне сонце наближалося до порізаної гірськими хребтами лінії горизонту. Семен Васильович подивився на кругле помаранчеве світило.

— Йому немає діла до наших турбот. Воно сяяло, сяє і сяятиме.

Базима заспішив в штаб. Він продовжував пропрацьовувати зі своїми заступниками майбутню операцію. Вершигора, Семен Васильович і Радик прилягли трохи далі розташування шостої роти. Радик відразу заснув міцним сном. Семен Васильович сів, поклав голову сина на коліна.

Вершигора теж встав. Підсів ближче до комісара. Він себе довго картав, що, коли літав до Москви перед виходом у рейд, не знайшов часу, не провідав сім’ю комісара. Тепер він зрозумів: треба було кинути все. Зустрітися. Віч-на-віч переговорити з Домною Данилівною.

Семен Васильович дуже чекав цієї зустрічі.

Ньома дуже хвилювалася з приводу його конфлікту з Сиромолотним. Він знав, що вона не заспокоїться. Постійно буде переживати за нього.

Він дуже лаявся, коли дізнався, що Вершигора не побував у рідних. Ображався на нього. Ставився до нього офіційно. І тільки події останніх тижнів знову повернули його розташування до помічника з розвідки.

— Семене Васильовичу. Вибач мене, що не провідав сім’ю. Мені перед тобою незручно. Треба було кинути все і зустрітися з дружиною і сином. Не помітив, як пролетів час.

— Нічого. Тепер це все позаду. Забудь.

Сонце вже наполовину сховалося за гребенями гори Синички. Вершигора розслабився. Витягнув ноги, своє коротке тіло. Підставив сонцю смагляве обличчя, з довгою рудою бородою.

— Знаєш, Петрович, іноді я заздрю тобі.

— Чому?

— Мені здається, після війни тобі легко буде жити на світі.

— Чому? — Ще більше здивувався Вершигора.

— Ти ніколи не втрачаєш спокою, весело переносиш труднощі. Я цього так і не навчився. Все приймаю близько до серця.

— У нашій ситуації не треба засмучуватися із-за дрібниць. Все вийде так, як зумовить доля. Нічого не зміниш.

— Скільки полягло наших людей у горах. Мені здається, що і мене скоро не буде, — промовив Руднєв.

Він прямим поглядом подивився в очі Вершигори.

По спині Петра Петровича пробіг холодок.

— Краще про це не думати.

«Як би не так» — подумав Семен Васильович.

Ще раніше їм з Ковпаком оволоділа настирлива думка, що Вершигора приставлений стежити за ними. Останнім часом Семен Васильович переконався в іншому. Якщо Петро Петрович і виконує завдання НКВС, то він розумний, розбереться, що до чого, хто справжній ворог. Але останнім часом комісар замітив, що за ним слідять інші люди.

В загоні було кілька груп, які не підпорядковувалися їм з командиром. Він знав про це. Навесні цього року переконався, що кожен їх крок відомий в УШПР. Але до останнього часу комісар не помічав за собою стеження.

Ковпак поступав твердіше, ніж він. Дід посилав подалі і штабістів УШПР, і співробітників держбезпеки. Відкрито і грубо відгукувався як про перших, так і про других, посилаючись на те, що сам товариш Сталін це радив йому робити.

Комісар помітив, що його «пасуть», коли увійшли в Західну Україну. «Невже через патріотів? — Подумав він. — Чи через Сиромолотного. Якщо мені не вірять, в чомусь підозрюють, то можуть викликати в Москву».

Семен Васильович хотів поділитися своїми побоюваннями з Вершигорою. Зупинив себе: «Навіщо? Якщо його вирішили прибрати, щоб не розбурхувати колектив, як це зробив Сиромолотний, то нічого не допоможе. Все залежить від Комітету державної безпеки».

Семен Васильович подивився на годинник. Поправив зашиту в декількох місцях гімнастерку. Обережно розбудив сина.

— Нам пора. Чекає серйозна операція.

Радику міцно спалося на жорстких батькових колінах. Він прокинувся. Струснув свої чорне волосся. Витягнув до неба зміцнілі в партизанських буднях засмаглі руки.

— Хоч би півгодини подрімати, — вимовив мрійливо.

Семен Васильович з любов’ю подивився на сина.

— Якщо доживемо до перемоги, будеш спати, скільки влізе, — пообіцяв Радику.

У штабі зібралися командири і політруки. Комісар почав з плану майбутньої операції, який вони вже розробили. Він був ясний і простий.

— Противник має у багато разів переважаючі сили, — жорстким гаркавим голосом промовив комісар. — Він вимотав нас постійними боями. Він майже впевнений у близькій перемозі. Крігер знахабнів, кинув на нас всі свої війська. Вони вилізли на вершини гір. Значить, нам вигідніше бити їх в долині. Тому ми вирішили вдарити по місту Ділятин, де розташований штаб Крігера.

В рядах командного складу пронісся тихий шепіт.

Звиклі до несподіваних рішень комісара, командири і політруки на мить замовкли.

— Іншого виходу немає? — Запитав Ленкін. — На штаб?

— Так, на штаб. Ми повинні рухатися туди, де нас найменше чекають, — твердо відповів Руднєв.

Федя Карпенко пожвавився. Повернув радісне лице до комісара:

— Нарешті! З оточення вириваємося по-справжньому, — раз, Крігера наказуємо — два, в степя виходимо — три.

Саша Ленкін не заспокоївся:

— Там же Крігер, саме пекло.

— Туди ми і підемо. Де пекло, де в нас будуть стріляти. Іншого виходу я не бачу.

— Ти зрозумів? — Весело запитав свого друга Федя Карпенко.

Колишній військовий повітряно-десантної бригади так і не поміняв ні шинелі, ні гімнастерки, ні штанів, ні кашкета з того моменту, як влився у з’єднання. Військова форма порядком зносилася. Але Федя не хотів носити німецькі ганчірки.

— Зрозумів, — заклопотано відповів Саша, ударяючи по халяві батогом.

Олександр Миколайович Ленкін народився в 1916 році в Алтайському краї в родині селянина. Закінчив сім класів. Працював бухгалтером. В 1937–1939 роках служив у Червоній Армії, брав