Читати книгу - "Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко"

в полах її білого та прозорого хітону, і, заплутавшись у волоссі, горить золотою променястою діядемою; і все горить і світиться коло дівчини, наче Афродіта зійшла з Олімпу й завітала у вузеньку, оповиту садками вулицю Пантікапеї. Калікрат не міг одвести очей од дівчини. Афродіта нахилилась до хлопчика й витерла йому полою хітончика носа. Та це ж Аспазія, але яка вона стала гарна! Ще краща, ніж два місяці тому.

– Аспазіє! – кричить Калікрат.

Дівчина підводить голову, кров відливає від лиця її, і воно стає раптом бліде та радісне. Оглянувшись туди й сюди по вулиці, і, побачивши, що нема нікого, вона кидається до Калікрата і, охопивши голову його своїми маленькими руками, цілує в губи. Через хвилину вони йдуть вулицею, держачи за руки хлопчика, а він висне на руках, намагаючись гойдатись на них, як на гойдалці. Дівчина сміється, схиляється набік, ледве здержуючи хлопця, і обличчя їй червоніє від напруження і здається Калікратові вродливим, як ніколи.

Ось і дім Клістенів, а далі хата Калікратової матері.

– Приходь же ввечері! – каже дівчина і, підхопивши хлопця на руки, біжить у двір, а Калікрат, радісний і схвильований, перескакує через тин і біжить серед кущів винограду до хати. В хаті гуде прядка. Калікрат заглядає в двері хати й кричить: «ку-ку!»

Чути легенький скрик, прядка падає, і Калікрат в обіймах матері.

ВЕЧІР У ПАНТІКАПЕЇ

На трієру східцями зійшов старий товстий чоловік у вбранні грецького купця. Він був зовсім білий і лисий. Видко було, що йому дуже жарко, і він щохвилини витирав свою червону лисину білою хусткою. Сіренькі очі чоловіка з-під густих сивих брів забігали по палубі трієри. Олександер поштиво, але без улесливости привітався до нього. Це був хазяїн контори, за управителя якої був Олександер.

– Слава Гермесові, що я бачу тебе, Олександре, живим та здоровим. Ти так забарився в Скитії, що я навіть гадав, що мені доведеться розшукувати тебе в степах Скитії, як колись Кадм шукав свою сестру Европу. Хе, хе!

– Жартуєш, благородний Філоктете, але, жартуючи, ти недалеко відхиливсь од дійсности: коли б не Діодор та не його приятелювання з скитським ворожбитом, чи довелось би тобі тепер бачити свого управителя, бо голова моя недалеко була від того, щоб розлучитися з шиєю на честь скитської Гестії.

– Але я бачу, що вона ще досить міцно сидить на твоїй шиї, Олександре, і це тішить мене не менш за те, що ти добре зробив діло і, бачу, привіз невільників більше за те число, яке сподівалися ми одержати від скитського царя. Це дуже тішить мене, і я готовий згодитись із нашим пітагорійцем Діодором, який каже… Але ось і він сам виліз із своєї куховарні… Здоров, Діодоре! Я згоден із вашою школою, що число існує раніше за явища, і для мене число невільників важить тепер більше за все… Хе, хе!

Діодор насупивсь. Він не любив, коли хто глузував із філософії його улюбленого вчителя й земляка Пітагора.

– Ну, не сердься, Діодоре! Я дуже радий бачити тебе, тим паче, що ти не відмовився почастувати нас по-мистецькому приготовленою камбалою та випити зі мною чашу мілетського. Так це твій товар, Олександре. Подивимось, подивимось, – сказав він, підходячи до дівчат-невільниць. Вони, як загнані в кошару вівці, збились докупи коло щогли й дико, з-під лоба дивились на грека.

– Пізнаю твій смак до жінок, Олександре. Більша частина білявих, але є й три-чотири чорнявих. Чого насупилась, красуне? – звернувся він до дівчини, що, як звіриня, стояла, низько схиливши голову.

– Покажи свої білі зубки, – взяв він її за підборіддя й одтягнув щелепу додолу.

Дівчина відштовхнула грека й одвернулась.

– Сердишся, ясочко? Не сердься… – добродушно казав він, – ще дякуватимеш Філоктетові, коли попадеш у гінекей до будь-якого сатрапа і лускатимеш горішки своїми білими зубками. Хе, хе! – зайшовсь він тонким солоденьким сміхом.

Діодор повернувсь і пішов до куховарні.

– Ну, а де твої хлопці, Олександре? А… – обернувся він до невільників. – Дужі хлопці, лісові хлопці! Цих уже не візьмеш за підборіддя… Хе, хе! Укусять!.. Але над ними треба попрацювати ножицями та пошарувати теплою водою з милом, бо в такому вигляді їх не можна виставити на продаж.

Він ходив поміж невільників, мацав їхні м’язи, заглядав у вічі та рота, ляскав по плечах. Він був дуже задоволений з товару й прикидав у думках, за скільки можна буде продати це добро.

– Але тут тільки дев’ятнадцять невільників, а де ж іще один? Здається, що ти казав, що цар дав тобі двадцять невільників?

Олександер зовсім нічого не казав йому про це й здивовано подививсь на хазяїна.

– Один утік у степу.

– Утік? Жаль, жаль. Погано доглядав ти, Олександре, за товаром… – Олександрові неприємно було чути це; він насупивсь, ніс раптом навис на губу, очі заблищали, наче б у них почав спалахувати огонь.

– Не жалкуй, Філоктете, за цим невільником. Слава Гермесові, що він утік. Якби не він, ми б загубили Калікрата, та чи вернулися б самі живі… Пройти степи скитські, – додав він гнівно, – не жарт і не те, що сидіти під айтусою23 в Пантікапеї та попивати мілет-ське.

– Уже спалахнув… Образивсь… Ну й гарячий, ну й гаряча людина ти, Олександре. А… – повернувсь Філоктет до протоки і, підставивши долоню до лоба, подививсь на море. – Фінікійське судно вже підтягується до берега! – сказав він, наче тільки тепер помітив це. – Я й забув, що мені треба ще побалакати з навклером24 фінікійського судна. Приходь до мене ввечері, Олександре. Я бачу, що в тебе є що оповісти мені. А камбалу, що готує для нас Діодор, хай з’їсть команда трієри, та й од мілетського вона, мабуть, не одвернеться… Хе, хе!

Він попрощався з Олександром і пішов східнями на берег.

Олександер вивантажив невільників із трієри й загнав їх, закутих у кайдани, в навмисне зроблене для цього помешкання окремо від дівчат і пішов із Клістеном додому.

На трієрі залишився тільки дехто з команди судна та Діодор, який жив у Клістена, але ніхто не чекав на нього там, і через те він не дуже поспішав додому. Коли він був у Скитії, його тягнуло до Пантікапеї, але, приїхавши сюди, він не знав, де подітися, бо рідних нікого не було в цім місті.

Він сидів зажурений на палубі та дививсь, як потроху затихало життя Пантікапейського порту. Вечоріло. Гомінливі ватаги матросів сходили