Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська"

і допомогти їй хоч чимось. Як я вже говорив, конвой до висоток, на яких закріпилися підрозділи бригади, пробитися не міг. Люди йти відмовлялися. І тут з’явився майор Грецький і доповів: «Я проб’юся». І повів конвой. Це був єдиний конвой, який дійшов до місця призначення без втрат. Ви знаєте, що він зробив? Він просто перетнув кордон, поїхав по території Росії і виконав поставлене перед ним завдання. Так, може, цього робити і не можна було. Але я думаю, що він герой. На жаль, він був важко поранений потім, вже під Донецьким аеропортом, в результаті чого був комісований. Я приїжджав до нього з дружиною провідати у військовий госпіталь до Києва, де він лікувався. Осколки від « Граду» йому пробили череп в районі лоба. Бої тривали.

Ми зазнавали великих втрат. Я виконував поставлені завдання. Майора Ходулю відкликали в інший сектор, нас залишилося двоє, але ми не скиглили, справлялися. Почалася робота по організації виходу з оточення 79-ї бригади, яка, як я говорив, була вже дуже пошарпана, позбавлена бойових можливостей через великі втрати особового складу, техніки та озброєння. До бригади тоді стікалося багато розрізнених підрозділів, які виконували завдання в Секторі «Д» і також знаходилися в оточенні. До них приєдналися частини 72-ї, 24-ї, 51-ї механізованої бригад, прикордонники, загалом багато особового складу і техніки. Для виконання завдання з деблокування цих частин на невеликий проміжок часу до нас, в сектор, зайшла 95-та бригада, дії якої мені на той момент були невідомі. Про їх завдання я дізнався пізніше, в ході бойових дій. Як я вже говорив, до нас в сектор заходила і 95-та, і 25-та бригади, їх залучали до бойових дій із захоплення Савур-Могили та інших населених пунктів. Але це інша історія, і не мені її розповідати.

У проміжок між 6-м і 7 серпня 2014 року 79-та бригада почала виходити з оточення для відновлення бойових можливостей і поповнення особового складу. Після виходу бригади з підпорядкування Сектора «Д» я продовжував координувати дії десантних військ, які до нас входили. І виконував завдання, які ставило мені командування Сектора «Д». Не пам’ятаю точної дати, під час

одного мого чергування на мене вийшов товариш підполковник з 25-ї бригади, я буду називати його Мішою, по телефону з проанням про допомогу. Вони потрапили в засідку в Шахтарську, і у них великі втрати. Я негайно доповів у штаб сектора, про цю операцію ніхто не знав. І, як на лихо, артилерії в тому напрямку у нас не було. Я відразу передзвонив координаторам ВДВ в штаб АТО і доповів усе, що знаю. На що отримав відповідь, що вони теж це все знають і роблять все можливе. Загалом, мені доповідали про втрати людей і техніки, а я, як папуга, доповідав вище. Що робило керівництво для порятунку батальйону тактичної групи 25-ї бригади, яка потрапила в Шахтарськ, мені не повідомлялося. Але коли їм на допомогу кинули зведений батальйон з Десни, яким теж командував мій товариш, підполковник (я буду називати його Олексієм), я з ним зв’язався. І він мені доповів про реальні втрати і про картину, яку він бачив своїми очима, а також мені доповіли, що БТГр 25-ї бригади розблокована і виведена з Шахтарська в безпечне місце. Я знову зв’язався з бригадою для уточнення втрат. Мені доповіли, що в БТГр залишилося 9 одиниць на базі БМД, деякі можуть їхати, але не можуть стріляти, інші можуть стріляти, але не можуть їхати. І в строю залишилося до 50 десантників.

Кілька днів керівництво не могло прийняти рішення, після чого вирішили кинути їх на штурм Савур-Могили.

Так 10 серпня 2014 року мене покликали в штаб сектора і поставили завдання, щоб я вирушив на переправу, через яку 6-го і 7 серпня 2014 року вийшли з оточення наші частини, і забрав трьох убитих десантників, які довгий час вже лежали в полі на сонці. Я запитав, з чого вони взяли, що це десантники. Адже, за доповідями від 79-ї бригади, втрат у десантників на переправі не було. Мені відповіли, що загиблі хлопці одягнені в смугасті футболки, значить, вони — десантники. Ну, що вам сказати, в той час стільки мобілізованих військовослужбовців ходило в смугастих футболках і не мало ніякого відношення до діючих десантних частин, що ви не можете собі навіть уявити. І я поставив ще одне питання: «Ця територія нами не контролюється?» На що отримав відповідь: «Переправа під контролем механізованої бригади, але забирати тіла вони не хочуть». Як можна було мені відмовитися. Я, звичайно,погодився, але озвучив, що у мене немає навіть транспорту, на якому я можу їх вивезти. І транспорт мені виділили. Це був старий КРАЗ, на якому не було навіть кузова. Коли я його побачив, я повернувся назад доштабу і запитав, куди мені їх класти, адже там немає навіть кузова. Відповідь отримав відразу: «Прив’яжеш до рами». Що можна сказати, адже дійсно інших транспортних засобіву штабі сектора не було на той момент.

І сварити офіцерів, які дали мені таку команду, не можна. Ми викручувалися, як моглив районі 3-ї години ночі 18 серпня 2014 року або трохи пізніше. Точно я вже не пам’ятаю.

Мене викликали доштабу сектора, де я побачив двох генералів відразу. Це були генерал Литвин і генерал Думанський.

Обох я знав в обличчя. Вони довели мені, що на Савур-Могилі в скрутному становищі опинилися наші війська, якими командував на той момент полковник І.В. Гордійчук, мій товариш по службі, якого я знав більше 10 років. Йому потрібна допомога, котру я повинен надати. На що я відповів, що на теперішній момент в секторі з десантників залишився тільки я один. Всіх вивели на відновлення боєздатності. Генерали відповіли, що 50 чоловік з 25-ї бригади перекинуть в район Сонцева на вертольотах. Далі гвинтокрили не полетять. Я повинен організувати їхню зустріч, очолити їх і висунутися на Савурку. Я, звичайно, сказав «так». Але доповів, що у мене немає машини і навіть карти того району і що мені необхідна група супроводу, яка покаже безпечну дорогу путівцями. Вже на той момент Савурка була блокована з усіх боків (за винятком населеного пункту Петровського, з якого йшла пряма дорога на висоту). Мені сказали, що я зобов’язаний негайно зайнятися вирішенням цієї проблеми.

Генерал Думанський говорив, в основному мені, що я зобов’язаний прибути на Савурку з підрозділом і утримувати висоту до підходу наших сил. А командир полку спецназу повинен доставити мене до підрозділу в район блокпосту