Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу"

«Паросток сосни

Ще довго ростиме

Далеко від мене,

Та коли ж я побачу тінь

Від його розлогих гілок?..» —

не в змозі договорити, вона заридала, і Ґендзі, розуміючи її глибоке горе, втішив жінку словами:

«Від глибоких коренів

Проріс цей паросток,

Тож нехай його вік

Буде довгий, як у віковічних

Сосен з Такекума.

Вам доведеться терпеливо чекати...»

Пані Акасі в думках з ним погоджувалася, але ніяк не могла заспокоїтися. Годувальниця сіла в одну карету з Сьосьо, особою, відомою своїм витонченим смаком, взявши з собою меч-оберіг і священних ляльок. Посадивши в іншу карету миловидих жінок і дівчаток-служниць, пані Акасі послала їх проводжати дочку. У дорозі Ґендзі, уявляючи собі, в якому горі залишилася матір, постійно страждав від думки, що вчинив великий гріх.

У садибу на Другій лінії подорожні прибули вже поночі. Коли карети опинилися під будинком, провінційні служниці, вражені його пишнотою, мимоволі засумнівалися, чи вони гідні того, щоб тут жити. Для маленької панночки з Акасі було приготовлено покої в західному крилі будинку, обставлені витонченими дитячими меблями й начинням. Годувальниці віддали кімнату в північній частині західної галереї.

У дорозі дівчинка заснула. Коли її винесли з карети, вона не плакала і залюбки скуштувала солодощів від пані Мурасакі, але, озирнувшись навколо й не помітивши поруч матері, мило зморщилася, тож довелося покликати годувальницю, щоб втішити й розважити її.

Уявивши собі, як сумує за дочкою пані Акасі в гірській оселі, Ґендзі пошкодував її, але пізніше, дивлячись, як щодень дівчинку старанно доглядає пані Мурасакі, задоволено упевнився, що досягнув задуманого. І водночас жалкував: «О, чому вона не народилася у самої дружини[393], щоб люди не могли дорікнути їй у низькому походженні?» Хоча, згадуючи матір, дів­чинка іноді плакала, але, маючи надзвичайно ласкаву вдачу, згодом настільки заприязнилася з пані Мурасакі, що та аж раділа: «Який чудовий дарунок я отримала!» Закинувши всі інші справи, вона не спускала дівча з рук і весь час гралася зі своєю юною вихованкою. Так само швидко звикла до господині й годувальниця, якій для підмоги найняли ще одну особу з благородної родини. Хоча до церемонії надягання хакама й не готувалися по-особливому, але відбулася вона з великим розмахом. Саме для цього випадку було замовлено вишукане мініатюрне начиння, призначене для гри з ляльками. Численні гості не були дивиною у домі на Другій лінії. От лише маленька панночка із зав’язаними на грудях шнурками хакама здавалася ще чарівнішою, ніж завжди.

А тим часом в Ої пані Акасі, безперестанку сумуючи за дочкою, щораз більше дорікала собі за те, що так необачно відпустила її від себе. І стара монахиня, немов забувши про те, що сама колись говорила, також плакала цілими днями, хоча, дізнавшись про увагу до внучки в будинку міністра, невимовно раділа. Пані Акасі не знала, якими дарами відзначити цей знаменний день у житті дочки й обмежилася тим, що послала одяг незвичайного забарвлення її дівчатам-служницям, перед­усім годувальниці.

Наприкінці року, щоб не засмучувати пані Акасі, Ґендзі ще раз потайки навідався в Ої, бо здогадувався, що, не дочекавшись його, вона подумає, що збулися її найгірші передчуття. Крім того, він часто писав їй листи, розуміючи, як тяжко їй жити в цій сумній оселі тепер, коли втратила навіть радість від щоденної турботи про дочку. Пані із Західного флігеля більше на нього не гнівалася. За цю чарівну дитину вона ладна була пробачити йому все.

І от настав новий рік. У ці дні, коли на яскравому небі не було ні хмаринки, Ґендзі почувався задоволеним і щасливим. В охайно прибрану садибу на Другій лінії приїхало чимало придворних, що напередодні удостоїлися підвищення у рангах, щоб подякувати йому за підтримку й узяти участь в урочистостях з нагоди Сьомого дня — дня семи весняних трав, споживання яких обіцяло здоров’я в майбутньому році. Юнаки зі знатних родин мали безтурботний і веселий вигляд, решта молоді, що не досягла бажаного підвищення, можливо, в душі була незадоволена, але зовні поводилася впевнено й гордо.

Пані Ханацірусато, що оселилася в Західному флігелі Східної садиби, жила безтурботно, ні в чому не відчуваючи нужди. Єдиною її турботою було стежити за тим, щоб прислуга й дів­чатка-служниці пристойно одягалися й належно поводилися. Таким чином вона користувалася перевагою близькості до свого благодійника, який іноді, у вільний від державної служби час, відвідував її, але ніколи не залишався в її покоях на ніч. Чисто по-дитячому наївна, вона змирилася з тим, що їй випала така доля, а тому Ґендзі завжди, коли того вимагав звичай, приділяв їй увагу, нітрохи не меншу, ніж самій пані Мурасакі. Очевидно, тому жінки з охотою йшли до неї на службу, а розпорядниці Домашньої управи так невтомно наглядали за порядком, що де в чому в Східній садибі жилося набагато спокійніше, ніж у будинку на Другій лінії.

Ґендзі ні на мить не забував про жінку, яка сумувала в гірській оселі в Ої, і, як тільки скінчилася клопітна пора, пов’язана з особистими й державними справами на початку нового року, вирішив її провідати. Одягнувшись як ніколи вибагливо у носі кольору вишневого цвіту поверх кількох інших, просочених пахощами, нижніх убрань з небуденними відтінками, Ґендзі зайшов попрощатися з дружиною. У яскравих променях вечірнього сонця він здавався ще прекраснішим, ніж звичайно, і вона проводила його поглядом, сповненим тривоги. Дочка по-дитячому вчепилася за край його сасінукі[394], готова йти за ним, а тому Ґендзі, зворушений цим, втішив її словами народної пісні в стилі «сайбара»: «Завтра я повернуся...» На галереї його чекала пані Цюдзьо з листом від дружини.

«Як човен милого

В далекому краю

Ніхто затримати не зможе,

То чекатиму того,

Хто обіцяв узавтра повернутися...» —

вправно вимовила Цюдзьо, а Ґендзі, приязно всміхнувшись, відповів:

«Їду туди

І завтра неодмінно повернуся,

Навіть якщо мені

В далекому краю

За поспіх докорятимуть...»

Милуючись дівчинкою, яка нічого не розуміючи, безтурботно гралася, пані Мурасакі забувала про свою неприязнь до далекої суперниці. Вона щиро співчувала їй, бо уявила собі, як сама страшно тужила б на її місці. Взявши дівчинку на руки, вона, бавлячись, спробувала притулити свої чарівні груди до дитячого ротика — це було справді чудове видовище! Жінки, що були поруч, казали: «Яка несправедливість! Чому вона сама не стала матір’ю?..»

Життя пані Акасі в маєтку Ої було спокійним і забезпеченим. Хоча сам будинок разюче відрізнявся від столичних, але вражав своєрідною красою, а в жінки було стільки благородства, що під час зустрічі з нею Ґендзі майже не помічав відмінності між нею і якою-небудь придворною пані високого роду. Її зовнішність і поведінка були бездоганними, а з плином часу в них виявлялися все нові й нові привабливі риси. Та й не міг би він закохатися, якби вона була звичайною, нічим не примітною дочкою дивакуватого провінційного намісника.

Мабуть, невдоволений тим, що завжди їхні зустрічі були надто короткими, Ґендзі залишав її з важким серцем. «Невже