Читати книгу - "Сад кісток, Володимир Пірогов"

— Він справді чудовий, чи не так? — сказала вона. — Гуллагер був одним із найкращих художників— портретистів свого часу.

— Хто цей чоловік на картині?

— Ми вважаємо, що це видатний бостонський лікар на ім’я Альдус Гренвілл. Я думаю, тут його зображено у віці дев’ятнадцяти або двадцяти років. Він трагічно загинув у пожежі приблизно у тисяча вісімсот тридцять другому році. Це сталося у його сільському маєтку у Вестоні.

Джулія подивилась на Генрі.

— Це батько Норріса.

Бібліотекарка насупила брови.

— Я ніколи не чула, що в нього був син. Мені відомо лише про його племінника.

— Ви знаєте про Чарльза? — спитав здивований Генрі. — Він був відомою людиною?

— О, так. Витвори Чарльза Лекевея були дуже модними у ті часи. Але, якщо чесно, тільки між нами, його вірші були доволі огидні. Я гадаю, своєю популярністю він завдячував передовсім романтичному образу однорукого поета.

— То він усе ж став поетом, — сказала Джулія.

— З вельми непоганою репутацією. Кажуть, він втратив руку на дуелі через жінку. Ця історія зробила його дуже популярним серед представниць прекрасної статі. Він помер після п'ятдесяти від сифілісу, — вона подивилась на картину. — Якщо це був його дядько, то ви можете пересвідчитись, яку гарну зовнішність мали чоловіки у цій родині.

Коли бібліотекарка пішла, Джулія залишилась прикутою до портрета Альдуса Гренвілла. Чоловіка, який був коханцем Софії Маршалл.

«Тепер я знаю, що трапилося з матір’ю Норріса», — подумала Джулія.

Літнього вечора, коли її син лежав у гарячці, Софія покинула своє місце біля нього і верхи вирушила до сільського маєтку Альдуса Гренвілла у Вестоні.Там вона збиралася розповісти йому про те, що він мав сина, який тепер дуже хворий.

Але Альдуса не було вдома. Натомість була його сестра Елайза, яка вислухала сповідь Софії і благання про допомогу. Чи думала Елайза про свого сина, коли вирішила зробити свій наступний крок? Чи просто боялася скандалу, чи все ж появи ще одного спадкоємця в роду Гренвіллів — незаконнонародженої дитини, яка б забрала все, що мав успадкувати її син?

Того дня Софія Маршалл зникла.

Минуло близько двох століть, перш ніж Джулія почала копати поросле бур’яном подвір’я, де колись був літній маєток Альдуса Гренвілла, і знайшла череп Софії Маршалл. Майже двісті років Софія пролежала у своїй нікому не відомій могилі, не лишивши по собі жодної згадки.

Дотепер. Померлих не можна повернути, але можна встановити правду.

Вона роздивлялася портрет і думала: «Ви ніколи не визнавали Норріса своїм сином. Але принаймні забезпечили добробут своєї доньки Меггі. А через неї ваша кров продовжила текти у наступних поколіннях».

А тепер Альдус Гренвілл жив уТомі.

Генрі був надто втомлений, щоб їхати з нею до аеропорту.

Джулія на самоті вела машину ввечері і обмірковувала розмову, яку мала з Генрі кілька тижнів тому:

«Я вважаю, що ви засвоїли неправильний урок із життя Рози».

«А який урок правильний?»

«Щоб хапатися за нього, коли маєте таку можливість! За кохання».

«Я не знаю, чи витримаю», — думала вона.

А Роза б витримала. І Роза витримала.

Через дорожню пригоду в Ньютоні утворився трикілометровий затор на платній дорозі. Джулія повзла тягнучкою і думала про телефонні дзвінки від Тома останніми тижнями. Вони говорили про здоров’я Генрі, листи Голмса та пожертву в Атенеум. Нейтральні теми, які не схиляли до відкрипя жодних таємниць.

«Вам слід натякнути йому, що ви у цьому зацікавлені, — сказав тоді Генрі. — Бо він думає протилежне».

Я зацікавлена. Але я боюся.

У цьому заторі, наче у пастці, вона спостерігала, як спливають хвилини. Думала про те, чим ризикувала Роза заради кохання. Чи воно було того варте? Чи вона колись про це шкодувала?

Біля Бруклайну затор несподівано розсмоктався, але вона вже знала, що спізнилась. На той час, коли вона прибула до термінала «Е» аеропорту Логан, літак Тома вже приземлився, і на її шляху опинилася перешкода у вигляді тисняви пасажирів і багажу.

Вона побігла, оминаючи дітей і валізи. Коли досягла митної зони, її серце готове було вистрибнути з грудей.

«Я пропустила його», — подумала Джулія і пірнула у натовп, видивляючись Тома. Але бачила лише незнайомі обличчя у нескінченному потоці людей, яких не знала, людей, які проходили повз, навіть не дивлячись на неї. Люди, чиї життя ніколи не перетнуться з її.

Раптом їй здалося, що вона вічно шукатиме Тома і постійно пропускатиме його. Завжди даватиме йому вислизнути непоміченим.

Цього разу я знаю тебе в обличчя.

— Джуліє!

Вона обернулася і побачила, що він стоїть просто позаду неї, стомлений і пом’ятий після довгого перельоту. Без зайвих роздумів вона міцно його обійняла. Том здивовано розсміявся.

— Оце так зустріч! Я не навіть не розраховував на таке, — сказав він.

— Я така рада, що знайшла тебе!

— Я теж, — м’яко сказав він.

— Ти мав рацію. О, Томе, ти мав рацію!

— Стосовно чого?

— Ти сказав колись, що впізнав мене. Що ми зустрічались раніше.

— Усе ж зустрічались?

Вона поглянула на обличчя, яке лише цього ранку дивилося на неї з портрета. Обличчя, яке вона завжди знала. Завжди кохала. Обличчя Норріса.

Вона усміхнулась.

— Зустрічалися.

Отже, Маргарет, тепер ви все знаєте, і я заспокоєний, що ця історія не помре разом зі мною.

Хоча ваша тітка так ніколи і не вийшла заміж і не мала власних дітей, але повірте мені, люба Маргарет, ви подарували їй стільки радощів, що вистачить на кілька життів. Альдус Гренвілл недовго прожив після тих подій, але він отримав величезне задоволення від кількох років, які провів з вами. Я сподіваюся, ви не тримаєте на нього зла за те, що він ніколи привселюдно не визнавав вас своєю донькою.