Читати книгу - "Сестри назавжди, Маїра Цибуліна"

- Я біжу в село. І все там розповім, - нарешті мовила старенька бабка, - покличу когось на допомогу.

- Їм уже не поможеш, - сказав чоловік, що першим побачив те нещастя.

Бабка побігла так швиденько, що певно в молоді роки так швидко не бігала, її старість вмить кудись ділась і здалека можна було подумати, що то гарненька молодиця біжить. Дорогою, не забігаючи до села, вони зустріли якусь жінку таких же років, як і Неподільна.

- Куди ви так мчите бабцю? - запитала жінка.

- Та от в село біжу, - зупинилась бабка і почала віддихуватися.

- Що щось трапилося?

- Ой трапилось, ще й як трапилось! - простогнала бабка, немов то були останні хвилини її життя.

- То розказуйте.

- Блискавка вбила двох людей.

- Та що ви кажете?! - мовила жінка, зразу ж побілівши. - Хто? Де?

- В полі ми буряки сапали. І дощ знявся. Ми поховалися під стирти. А як дощ вщух, то ми глянули, а під іншою - мертві, - не договорила, залившись слізьми.

- Не плачте, бабцю, - пригорнувши стару до себе. - Ходімте в село. Ще комусь розповімо.

- Вона вся чорна, обпалена, а він білий-біленький, наче його не блискавиця вбила.

- Хто вони? Скажіть мені.

- Оксана Неподільна і її син Михайло.

- Ой Господи! - жінка глянула в небо, немов картала Бога за таке горе.

- Мати з сином!

- Бідненька Таня. Сиротою лишилась.

- Батько під Новий рік загинув, а тепер матір і брат.

- Біднесенька. Що ж вона робитиме сама?

- У неї є баба ще. Але тепер двохкімнатна квартира їй лишається.

- Що їй з квартири, коли вона покинута тепер? - мовила бабка.