Читати книгу - "Україна-Європа"

© И. Потанина, 2014

Степан Процюк

Десятий рядок

(Уривок із роману)

9

Портрет вождя заворушився, заливаючи ленінську кімнату сімдесятих років минулого віку й тисячоліття кров'ю. Вусища розросталися, стаючи все товстішими й гидкішими. Марко подумав, що вони можуть бути шлангом-поливалкою, перекачуючи в просторінь ленінської кімнати, яка теж почала по-стахановськи розбухати, потоки невинної крові.

Зрештою, було чимало химерного. Першою була поява самого портрету, адже після ХХ-го з'їзду партії сталінославіє не практикувалося.

Може, відколи він… що саме – відколи? чому саме – він?… словом, відколи він перебуває в цьому стані, знову назріла потреба троянди для диктатури пролетаріату? Скромного букету ромашок для семінариста Джугашвілі? Опіумного маку для великого Сталіна? А може, ця потреба ніколи не зникала?

Іншою неправдоподібністю було те, що ленінська кімната то збільшувалася, то зменшувалася, уподібнюючись до шальок терезів. Стіни почали тріщати. Маркові барабанні перетинки ледь не лопнули.

«Коммунизм – это молодость мира – и его приближать молодым!» – повідомляло прибите над дверима червоно-біле гасло.

Його зміст ще можна було розтлумачити законами певної людської логіки. Більшовики, як і нацисти, практикували фізичні, навіть фізіологічні культи.

Першим із них був культ молодості. Звісно, на певних плакатах можна було побачити, до прикладу, сивовусого токаря, який радісно ділиться з юними комсомолками секретами своєї професії. Або усміхнену, неначе адепт Крішни, доярку, що бадьоро звітує про перевиконання планів на всіх фронтах і позиціях.

Незважаючи на це, на пропагандистських плакатах зображали переважно молодих. Старість асоціюється з мудрістю. Мудрість – небажана при сталевих режимах.

Також заохочувався культ спорту. Але не зовнішньої привабливості й фізичної вроди. Негласно це вважалося пропагандою буржуазних надмірностей, ледь не збочень. Радянська людина повинна бути сильною, з міцними м'язами, безстатевим лицем і поглядом вольового транссексуала. Міцні м'язи потрібні для перевиконання планів партії, отже – планів народу.

Але чому ленінська кімната – як пружина – то стискається, то розтягується? Невже ця некрозна територія дивом перетворилася на живий організм, що може не лише рухатися, а й відчувати біль? Якщо це так, навіть у якомусь ще далекому до законів реального часу метафізичному вимірі, то це передвісник тектонічних зсувів у інфарктному серці імперії зла, як її називає Рейган.

Третім дивацтвом видавалося те, що брови на портреті рухалися. Марко підійшов ближче – брови кишіли якимось підозрілими мікроорганізмами. Вони налазили одна на одну, п'явки намагалися поглинути бактерій, а ті потім труїли п'явок, їм не допомагало навіть спільне об'єднання в надбрівних дугах колись напівбога у френчі, а зараз – безживного портрету від якогось вождемаза. Живності, яка пожирала брови, було так багато, що ставало незрозуміло, чи це портрет вождя, чи двохсотий з'їзд бактерій і п'явок на кічевому полотні.

Академіка Миколу Вавілова керівні й спрямовуючі начальники таборів і їхні заступники (часто без вищої освіти, але з робітничо-селянським походженням) називали «професорською свинею». З нього глумилися, мовляв, це не професор, а лайно…

Може, він розмножив цих п'явок і бактерій, помстившись із того світу мертвому генералісимусу?

Але чи відімщують мертві мертвим? Які закони і скільки їх у безконечному Гадесовому просторі?

Передчуття тривоги за сина, не прохаючи дозволу, наповнювало Гнатове серце.

10

Маркові здавалося, що попона КГБ розкинулася над цілим світом. Йому зараз не більше двадцяти з хвостиком, пора радіти життю – а все навколо оповите безпросвітком. Ні, він знає – у загальних обрисах, як абстракції! – про минулі розстріли й відбивання чоловічих геніталій на допитах, знає про зречення рідних і сфальшовані материнські листи, що закликають підписати, покаятися, привселюдно засудити свої переконання.

Раніше навіть письменник Хвильовий відрікався від хвильовізму, щоб потім застрелитися. Не витримували навіть україно-радянські наркоми, як-от Скрипник, то що вже хотіти від ніжних літератських душ?… І ті ніжні душі закладали один одного, купуючи життя й матеріальні блага. Правда, дехто з ніжними душами, вже будучи немолодим, кожноденно ходив на могили своїх друзів, вимолюючи прощення в розкладених трупів.

Батько каже, що зараз легше. Батько вважає, що вже можна потихеньку готуватися до боротьби.

Батько каже, що треба лише бути дуже обережним, хитрим, добре знати теорію марксизму-ленінізму й провідну мову, бо інших фактично вже не залишилося. Батько Гнат, навіть керований відчаєм, вважає, що Україну можна будувати без мови, а вона потім відродиться, як Фенікс.

«Головне: жити не тілом, а духом», – каже батько і якось старіє на очах. А потім знову дивно підмолоджується, обливається зранку холодною водою, навіть бігає, годинами сидить у незручних позах. «Виховуй терплячість і уважність, сину, ти надто запальний і неврівноважений», – повторює батько свою спокійну тиху мантру.

Як же її виховувати, тату, коли все спрямоване проти спокою?

Як вивчати теорію біснуватих, коли вони звели в могили мільйони? Як можна імітувати захоплення тим, що ненавидиш, батьку?

Як бути врівноваженим, тату, коли всюди панує брехня?

Маркові ровесники не задумуються над її змістом. Їх життя минає в кам'яному мішку, зітканому Марксом і марксенятами. І так буде ще багато століть.

Як можна серйозно займатися йогою чи карате, коли в державі культ політзанять, аматорських хорів і повсюдне офіційне шельмування західних цінностей, мовляв, у савецкіх собственная гордасть?…

Хтось видасть мене, донесе, куди слід – і тобі, тату, одразу впаяють на всю іванівську новий «срок»!..

Як можна будувати культуру народу, коли зникає його мова? Коли з тієї мови насміхаються, вважаючи історичним пережитком або відсталим селянським мотлохом? Ти – великий мрійник, тату…

Марко багато чого хотів би спитати в батька, але відмовчувався. Запитувати – соромно, мовчати – важко.

Марко вже вчиться на історичному факультеті. Інакше й бути не могло. Технічний вуз був йому нецікавий, заклади мистецького спрямування видавалися підозріливими: хіба в цій країні митець може бути вільним?

Доторкатися до мистецтва в цьому кам'яному мішку – як доторкатися до делікатесів у концтаборі (садисти іноді й таке робили: голодному в'язню давали маленький шматочок домашньої котлети, чверть картоплини – і все… Це було ще гірше, аніж не їсти взагалі) – хіба тут може народитися щось справжнє?

О, тут безлік вчителів малювання й літератури в школах і вузах! Але це переважно не хранителі, а блазні великого мистецтва!.. Це нездарні маленькі тіні однієї мільйонної