Читати книгу - "Етюди про звичаї"

— Облиште, не займайте її! — закричали пансіонери.

Растіньяк схрестив руки і зупинився.

— Покінчімо з мадмуазель Іудою, — сказав художник, звертаючись до пані Воке. — Якіцо ви не виженете Мішоно, то ми всі покинемо ваше лігво і скрізь розкажемо, що тут живуть самі шпигуни та каторжники. Коли ж ви згодитесь, ми мовчатимемо про цю подію, яка, зрештою, може трапитись і в найкращому товаристві, поки не тавруватимуть галерникам лоби, не заборонятимуть їм удавати з себе паризьких буржуа і отак морочити людей.

Почувши цю вимогу, пані Воке раптом стрепенулася підвелася, схрестила руки, і в її скляних очах уже не було помітно сліз.

— Що ж це, любий пане, невже ви хочете мене розорити? Ось чого накоїв пан Вотрен… Ох, боже ж мій! — вигукнула вона. — Ніяк не одвикну називати його чесним ім'ям. Одна кімната в мене вже вільна, а ви хочете, щоб їх було ще дві, саме в таку пору, коли всі вже влаштувалися.

— Панове, берімо капелюхи й ходімо обідати до Флікото на площу Сорбонни, — сказав Б'яншон.

Пані Воке в одну мить підрахувала, що їй буде вигідніше, і підкотилася до мадмуазель Мішоно.

— Слухайте, голубонько, красуне моя, ви ж не хочете, щоб мій дім загинув, га? Ви бачите, до якої крайності мене доводять ці панове. Ідіть собі на сьогоднішній вечір у свою кімнату.

— Ні, ні! — закричали пансіонери. — Ми хочемо, щоб вона забиралася геть, і то негайно!

— Але ж бідолашна панночка ще не обідала, — жалібно сказав Пуаре.

— Хай іде обідати, куди хоче, — почулося кілька голосів.

— Вигнати шпигунку!

— Геть шпигунів!

— Панове, — скрикнув Пуаре, раптом набравшись відваги, якої кохання надає навіть баранам, — поважайте особу слабої статі.

— Шпигуни не мають статі, — заперечив художник.

— Дивна статерама!

— Кбісураму!

— Панове, це нечемно! Коли людей випроваджують, то додержуються правил пристойності. Ми заплатили, ми лишаємось, — заявив Пуаре, надіваючи кашкета і сідаючи на стілець поруч із мадмуазель Мішоно, яку й досі умовляла пані Воке.

— Ах ти джиґуне! — пожартував художник. — От джиґунець!

— Гаразд, коли не підете ви, то підемо ми, — сказав Б'яншон.

І пансіонери гуртом рушили до вітальні.

— Мадмуазель, що ви робите? — скрикнула пані Воке. — Я ж розорюсь. Вам не можна лишатися, вони силою спровадять вас!

Мадмуазель Мішоно підвелась.

— Вона піде!

— Не піде!

— Піде!

— Не піде!

Вигуки, що лунали один за одним, та ворожі зауваження на її адресу примусили мадмуазель Мішоно вийти з кімнати після того, як вона потихеньку про щось умовилася з пані Воке.

— Я переїду до пані Бюно, — сказала вона грізно.

— Їдьте куди завгодно, мадмуазель;— сказала пані Воке, жорстоко ображена вибором пансіону, який конкурував із «Домом Воке» і тому був їй ненависний. — Ідіть до Бюно, матимете вино, від якого затанцює коза, і споживатимете страви з харчівні.

Пансіонери мовчки вишикувались у два ряди. Пуаре так ніжно дивився на мадмуазель Мішоно і так наївно вагався, не знаючи, чи йти йому за нею, чи лишатися, що пансіонери, зрадівши з того, що вона покидає дім, почали сміятися.

— Киць, киць, киць, Пуаре! — крикнув йому художник. — Ну ж бо, плиг!

Чиновник із музею комічно заспівав перші рядки відомого романсу:

— Та йдіть уже, вам же до смерті хочеться! Trahit sua quemque voluptas[15], — сказав Б'яншон.

«Кожен біжить за своєю подругою» — такий вільний переклад цих слів Вергілія, — додав репетитор.

Мадмуазель Мішоно глянула на Пуаре і зробила рух, немов бажала спертися на його руку; не в силі встояти проти цього заклику, Пуаре підійшов і подав їй руку. Залунали оплески, вибухнув сміх:

— Браво, Пуаре!

— От так стариган Пуаре!

— Аполлон-Пуаре!

— Марс-Пуаре!

— Молодчага Пуаре!

В цю хвилину ввійшов розсильний і передав пані Воке листа; прочитавши його, вона впала на стілець.

— Лишається тільки спалити мій будинок, в нього б'ють усі громи. О третій годині помер син Тайфера. Мене добре покарано за те, що я бажала добра пані Кутюр та Вікторині, проклинаючи нещасного юнака. Тепер ці дами просять мене відіслати їм їхні речі, вони житимуть у Тайфера-батька. Він дозволив дочці лишити в себе вдову Кутюр як компаньйонку. Чотири кімнати вільні, п'ятьох пансіонерів наче вітром здуло. Ох, лихо ж моє! — мало не плачучи, скрикнула вдова.

В цю мить на вулиці почулося торохтіння карети, що спинилася перед домом.

— Іще якась халепа! — вигукнула Сільвія.

Несподівано в кімнату ввійшов Горіо, посвіжіле лице його сяяло щастям. Здавалося, ніби старий переродився.

— Горіо — у фіакрі! — здивувалися пансіонери. — Настав кінець світу.

Старий підійшов до Ежена, що, замислившись, сидів у куточку; він узяв його під руку і радісно мовив:

— Ходімо.

— Ви ж не знаєте, що тут сталося? — спитав Ежен. — Виявилося, що Вотрен каторжник, його тільки-но арештували, а син Тайфера помер.

— А нам яке діло до цього? —