Читати книгу - "Етюди про звичаї"

і жаргоном, з різкими переходами від комічного до жахливого, її страхітлива велич, її безцеремонність і підлота в одну мить постала в словах цього чоловіка, що вже був не людиною, а типом цілого звироднілого племені, народу дикого й розумного, хижого і спритного. В одну мить Коллен став цілою пекельною поемою, в якій відбились усі людські почуття, крім одного — каяття. Погляд його був поглядом грішного ангела, що вічно прагне боротьби. Растіньяк опустив очі, приймаючи його ганебну прихильність як спокуту за свої ниці помисли.

— Хто зрадив мене? — спитав Коллен, грізно оглядаючи присутніх і втупивши погляд у мадмуазель Мішоно. — Це ти, — сказав він, — стара відьмо, ти, пронозо, викликала в мене штучну апоплексію. Мені досить сказати два слова, і через тиждень тобі переріжуть горло. Прощаю тобі, я християнин. А втім, це не ти мене продала. А хто? Ага, ви там робите трус! — вигукнув він, почувши, як поліцаї відчиняють нагорі шафи й викидають з них речі. — Пташки випурхнули з гнізда ще вчора. І нічогісінько ви не винюхаєте. Ось де мої торговельні рахунки! — сказав він, ляснувши себе по лобі. — Тепер я знаю, хто мене продав. Не хто інший, як цей мерзотник Пролаза. Що, хіба ні, дядечку хватайло? — звернувся він до начальника поліції. — Це достоту збігається з тим, що нагорі були наші кредитки. Тепер там нічого не знайдете, мої шпигунчики. А щодо Пролази, то йому буде каюк через два тижні, хоч би його охороняла вся ваша жандармерія. Скільки ви дали оцій Мішонетці? — спитав він у поліцаїв. — Якусь тисячу? Я коштую більше. Ти, гнила Нінон, Помпадур у дранті, цвинтарна Венеро, якби ти мене попередила, я дав би тобі шість тисяч франків. Ах, ти цього не знала, стара торговко людським м'ясом, а то сторгувалася б зі мною. Так, я дав би ці гроші, щоб уникнути подорожі, яка мені не до смаку і пов'язана з витратами, — казав він, поки йому надівали наручники. — Тепер ці молодчики натішаться досхочу, тягаючи мене без кінця по судах, щоб помаринувати. Якби вони мене негайно відправили на каторгу, я скоро знов узявся б до свого діла, незважаючи на всіх ваших круків з набережної д'Орфевр. На каторзі мої друзі зроблять усе, аби тільки допомогти втекти своєму генералові, доброму Дурисмерті. Хіба серед вас є хоч один, хто мав би, як я, понад десять тисяч братів, готових на все заради вас? — спитав він гордовито. — Тут таки є щось добре! — додав він, ударивши себе в груди. — Я ніколи нікого не зрадив. Глянь, відьмо, глянь на них, — звернувся він до старої діви. — Вони дивляться на мене з жахом, а ти викликаєш у них огиду. Катюзі по заслузі! — Він замовк, поглядаючи на пансіонерів. — Ох і дурні ж ви! Невже ніколи не бачили каторжника? Каторжник такого гарту, як Коллен, той, що стоїть перед вами, — не такий підлий, як інші люди; він протестує проти грубих порушень «громадського договору», як каже Жан Жак, учнем якого я маю щастя бути. Я один проти влади з усіма її трибуналами, жандармами, бюджетами, і я їх обдурюю.

— Сто чортів! — вигукнув художник. — От би його на картину!

— Скажи-но мені, ти, пестуне його вельможності ката, управителю Вдови (таке назвисько, сповнене страшної поезії, каторжники дали гільйотині), — додав він, обертаючись до начальника розшукної поліції, — будь добрим хлопцем, скажи мені, чи правда, що мене продав Пролаза? Я не хотів би, щоб він поплатився замість когось іншого, це було б несправедливо.

В цю хвилину агенти, що перетрусили й переписали все у Вотреновій кімнаті, повернулися і щось шепнули начальникові. Протокол було закінчено.

— Панове, — сказав Коллен пансіонерам, — зараз мене поведуть. Усі ви були дуже милі зі мною під час мого перебування тут. Я з вдячністю згадуватиму вас. Прощавайте. Дозволите надіслати вам із Провансу смокв?

Він ступив кілька кроків і спинився, щоб глянути на Растіньяка.

— Прощай, Ежене, — сказав йому Коллен ніжним, сумним голосом, нітрохи не подібним до брутального тону його попередньої мови. — На випадок, якби ти опинився в скрутному становищі, я лишаю тобі відданого друга.

— Незважаючи на наручники, він став у позицію, гукнув, як фехтувальник, — раз, два! — і зробив випад.

— Якщо попадеш у біду — звертайся до нього. І він сам, і гроші до твоїх послуг.

Ця незвичайна людина вимовила останні слова таким блазенським тоном, що їх міг зрозуміти лише Растіньяк. Коли жандарми, солдати й поліцаї вийшли з дому, Сільвія, натираючи оцтом скроні своїй господині, глянула на вражених пансіонерів.

— Що не кажіть, — мовила вона, — а він був добра людина.

Її слова порушили остовпіння, що охопило всіх під впливом різноманітних почуттів, викликаних цією сценою. Пансіонери, перезирнувшись, нараз глянули на мадмуазель Мішоно — худющу, кощаву й холодну, як мумія; вона притулилась у куточку, біля каміна, опустивши очі, немов боялася, що тінь від козирка не досить темна, щоб сховати їхній вираз.

Ця особа, яка вже давно була всім осоружна, стала раптом зрозумілою. Пробіг глухий шепіт, який свідчив про одностайне почуття огиди до неї. Мадмуазель Мішоно усе чула, але не зрушила з місця. Б'яншон перший сказав на вухо своєму сусідові:

— Коли ця тварюка й далі обідатиме з нами, я звідси втечу.

Всі, крім Пуаре, схвалили намір студента-медика. Підбадьорений загальною підтримкою, Б'яншон підійшов до старого пансіонера.

— Ви приятелюєте з мадмуазель Мішоно, — сказав він йому, — тож поговоріть із нею, дайте їй зрозуміти, що вона повинна негайно забиратися геть.

— Негайно? — здивовано перепитав Пуаре.

Потім він підійшов до старої діви і шепнув їй кілька слів на вухо.

— Але я оплатила пансіон за місяць наперед, я тут живу за свої гроші, як і всі, — сказала вона, кидаючи гадючий погляд на пансіонерів.

— Це нічого не важить. Ми складемось і повернемо вам гроші, — сказав Растіньяк.

— Пан Растіньяк підтримує Коллена, — відповіла вона, кидаючи на студента отруйний, пронизливий погляд, — неважко здогадатися чому.

На ці слова Ежен метнувся