Читати книгу - "Очікування шторму"

— Грілка краще, — сказав вусань міліціонер.

— Не скажу… — заперечила Марфа Іллівна. — Грілка, вона пару виділяє. А при прострілі пара — то справжня отрута.

— Принесіть паспорти й домову книгу, — сказав молодий міліціонер.

— Для чого, милий? — сплеснула руками Марфа Іллівна. — Невже нас не знаєте? Від дня народження безвиїзно і безвихідно в місті живемо.

— Не хвилюйтеся, матусю. Час звикнути. Звичайна перевірка документів.

— Зараз, зараз! — Марфа Іллівна квапливо пішла в іншу кімнату.

Вусатий міліціонер пішов слідом за нею.

Молодий міліціонер підняв цеглину, потримав її в руці, і, наче переконавшись, що вона не з золота, поклав на церату. Барабанщик Жан стояв, притулившись до одвірка, ні живий ні мертвий.

— Квартирантів маєте? — запитав молодий міліціонер.

— Ні-ні! — швидко відповів Жан.

— На горищі хто ховається?

— Воно забите, горище…

— Теж непорядок. А якщо пожежа?

— Пожежа? — перепитав Жан і закліпав часто, наче збираючись розплакатися.

— Саме пожежа, — повчально повторив міліціонер і додав: — Розбити треба.

— Зараз?

— Можна завтра.

— Обов'язково, — поспіхом запевнив Жан і при цьому чомусь вклонився.

— Прийдемо перевіримо.

Марфа Іллівна поклала на стіл домову книгу й два паспорти. Прийшов і вусатий міліціонер. Доповів:

— Сторонніх немає.

— Ну й гаразд.

Молодий міліціонер діловито перегорнув домову книгу. Подивився паспорти. Підвівся:

— Вибачте за турботи, господарі. На добраніч!

— Спасибі, синочки. Добраніч.

Марфа Іллівна провела міліціонерів до дверей. І тільки-но клацнув замок, а тоді й засувка, Марфа Іллівна полегшено зітхнула й перехрестилася.

Годинник у шестигранному футлярі з темного полірованого дерева висів на протилежній стіні. Каїров бачив, як велика стрілка під круглим випуклим склом сповзла з цифри «дванадцять» і стала хилитися до цифри «один».

Старшина Туманов — сорокарічний чоловік, дещо пригнічений розмовою з начальником міліції, насторожено й запитливо дивився на незнайомого огрядного полковника.

— Ви сідайте, товаришу Туманов, — сказав Каїров, вдивляючись в обличчя старшини, вкрите ластовинням.

— Нічого. Я постою, товаришу полковник, — шанобливо відповів старшина, гадаючи, що запрошення начальника не більше, ніж ввічливість, що сидіти тут йому, старшині Туманову, немає ніякого сенсу.

— Сідайте, — наполіг Каїров. — Отак… Старші знають, що кажуть. Правильно?

— Так точно.

— У мене до вас ось яке запитання: розкажіть, де ви несли службу ввечері чотирнадцятого березня? Що сталося на вашій дільниці?

— Це ви про машину, яка офіцера збила? — здогадався Туманов і важко зітхнув.

— Цілком правильно.

— Увечері чотирнадцятого березня я ніс службу в районі Рибальського селища, — почав Туманов монотонно, наче переказував текст, завчений напам'ять.

Каїров зрозумів, що старшина не вперше розповідає цю історію, що вона йому досить набридла. Тому перебив запитанням:

— У всьому селищі?

— Ні. Ну… — Старшина почухав потилицю: — По трикутнику, можна сказати: рибозавод, початок вулиці Плеханова й третій кілометр Приморського шосе. Ну… Я ходив.

— Ви були без мотоцикла?

— Так. У нас на тому тижні вийшли з ладу відразу три мотоцикли.

— Зрозуміло.

— Ну… Коли я прийшов на третій кілометр… Там велика трансформаторна будка… Ну… Вона, можна сказати, орієнтир…

— Діюча будка? — Для Каїрова не мало значення, була будка діюча чи ні, та він ще вловлював монотонність у голосі старшини й намагався добити її, цю монотонність, несподіваними запитаннями.

— Ні. Вона розбита. Ну… Коли я підійшов до будки, мені здалося, що хтось побіг угору. Вітру не було, а каміння посипалося. Я вийняв пістолет. І поспішив за будку. Ну… Там такий з'їзд з дороги. Я дивлюся, машина стоїть, студебекер. З номера бачу — військова… Ну… До неї я інтерес одразу й втратив.

— Втратив, значить?

— Звичайно. У військових своя служба. Чи мало вони з якої причини машину за будкою поставили. Ну… В мене на той час сигарети закінчились. Я запитав: «Хазяїн, чи не знайдеться закурити?» Ніхто не відповів. Ну… — Старшина сором'язливо знизав плечима: — Я подумав, що шофер у якійсь справі на гору поліз або з дівчиною притих у кабіні.

— Буває і так? — весело запитав Каїров.

— Всяке буває… Я вирішив обійти машину. Ну… З ліхтариком, ясна річ. Дивлюся… Метрів за два від переднього колеса — слід крові. А під переднім лівим колесом офіцер…

— Котра була година? Точно не скажете?

— Хвилин п'ять-десять на одинадцяту. Ну… Я швидко зупинив попутну машину. Й повідомив воєнному коменданту.

— А в міліцію повідомили?

— І в міліцію. Черговому. Але спочатку воєнному коменданту. Якщо машина військова, ми в першу чергу доповідаємо в комендатуру.

— Ви впевнені, старшина, що, коли підходили до машини, якась людина полізла на гору? — Каїров нахилився над столом, прим'явши газету, що лежала на краю. Дивився на старшину пильно й тривожно.

Туманов було завовтузився під поглядом полковника, що несподівано поважчав, витримав його. Сказав тихо:

— Поліз, точно. Ну… Чи людина? Судити важко. Темно як було. Може, бездомний пес.

— Слідством установлено, що машина йшла з міста. Випадково ви не бачили її?

— Ми не автоінспекція. Наше завдання стежити за порядком.