Читати книгу - "Очікування шторму"

— Студебекер — примітна машина.

— Товаришу полковник, машина що людина. Її зупинити треба, роздивитися… Тоді запам'ятаєш… Ішли по дорозі того вечора студебекери. Два чи три бачив. Ну… Що з цього? Номерів не знаю, водіїв у лице не бачив.

— Скажіть, а скільки чоловік сиділо в кабінах тих студебекерів? По одному, по двоє?..

Старшина Туманов співчутливо, якось по-батьківському, хоча був набагато молодший за Каїрова, подивився на докучливого полковника, але твердо відповів:

— Два чоловіки, три…

— Ви впевнені?

— Так. У бік Новоросійська рідко їздять поодинці. Машина з одним шофером одразу привертає увагу.

— Спасибі, старшина. Ви вільні.

Туманов вийшов. Він нещільно причинив за собою двері, і його важкі кроки ще довго й глухо лунали в коридорі.

Крекчучи, Каїров підвівся з крісла. Пройшов до триногої вішалки, де висіли його шинель і кашкет. Золотухін сидів за столом, відчужено дивлячись на відкидний календар.

— Я піду, — сказав Каїров. — Страшенно втомився за цей день.

— Я розпоряджусь, і вас відвезуть машиною, Мірзо Івановичу. — Золотухін підвівся, маючи намір подати полковникові шинель. Але Каїров похитав головою, висловлюючи цим незадоволення. І Золотухін стояв біля вішалки трохи розгублений.

— Тут недалеко, — сказав Каїров. — Я піду. Це корисно — пройтися перед сном. Інакше я не засну. І буду довго мучитися.

— Вам видніше, Мірзо Івановичу, — втомлено відповів Золотухін і опустив голову. Мабуть, він був серйозно засмучений невдачею, що спіткала Туманова.

Каїров застебнув шинель. Сказав спокійно:

— Я тобі не начальник. Але, як старший товариш, як твій учитель, повинен сказати, що ти неправильно поставив завдання Туманову. Не треба було пробувати взяти цього невідомого хлопчиська, чи хто б там не прийшов, на місці, в руїнах. Треба було вистежити, куди він піде. Якісь зв'язки, якісь канали… Пошукати канали, якими вони дістають ці продукти. А тепер що? Справа закінчилася переляком. І все перекрито.

Золотухін скривився. Очевидно, він був дуже незадоволений словами Каїрова, очевидно, йому було боляче слухати ці слова, хоча він, ясна річ, і розумів усю їхню правоту. Але тим неприємніше було чути це йому, людині, що горіла на роботі і вдень і вночі.

— Це все правильно, Мірзо Івановичу. Правильно, так би мовити, з погляду нормального, мирного життя. А тепер хіба є можливість простежити що-небудь? Це все може бути таке випадкове! Тут треба брати зразу, на місці. Тому що нас завжди підтискує час. Спекулянти. Їх треба хапати, і край. На допитах зізнаються. Я в цьому не сумніваюся. Просто Туманова підвів ліхтарик. І сам він неточно все зробив…

Це плутане й навіть наївне пояснення звичайно ж не задовольнило Каїрова. Й він нагадав незадоволено:

— Не можна було посилати одного старшину.

— У мене не вистачає людей. Так працювати важко.

— Усім тепер важко. Війна…

Вони не сказали один одному ні «до побачення», ні «добраніч», але це не означало, що між ними виникла холодність. І справді, вони дуже втомилися за минулу добу.

Ніч так само була темна. І вітер чіплявся за вулицю. І крутився на ній, мов гімнаст на перекладині. Гудок маневрового паровоза пролунав жалібно, а точніше, тужливо й самотньо. Вантажні машини з притемненими фарами рухалися обережно, наче навпомацки.

Сонце голубило руїни. Коротка й дуже зелена трава пробивалася дрібними віхтиками між обвугленими цеглинами, понівеченим бетоном, іржавим залізом. На барикадах, осілих після нудних дощів, цвірінькали птахи. Пахло білою акацією, бузком, морем.

— Покажіть мені речі Сизова, — попросив Каїров.

Чирков привів полковника на якесь широке подвір'я, вхід у яке охороняв вартовий з гвинтівкою. У дворі стояли видовжені будинки, низькі — одноповерхові. Очевидно, де був склад, мабуть, речовий, тому що біля одного будинку солдати вантажили в машину паки шинелей.

Витягнувши в'язку ключів, Чирков довго шукав потрібний. Нарешті відкрив замок. І вони опинилися в маленькій кімнаті, де було небагато світла завдяки невеликому вікну, забитому гратами. Меблів у кімнаті не було. На долівці вздовж стіни лежали папки з паперами, на яких великими літерами було написане одне слово: «справа…», «справа…», «справа…». Чорна потерта валіза мала вигляд дуже помітний. Вона стояла перед папками. Поруч лежав клунок.

— Це і є речі Сизова, — сказав капітан Чирков.

— Усе забрали?

— Усе, — відповів Чирков і додав: — Природно, те, що являло цінність.

— Так, — замислено сказав Каїров, — відповідь розпливчаста. Цінність, бачте, може являти все. Наприклад, мене цікавить, чи не було в майора Сизова щоденників, записників. Чи не знайшли ви серед речей якихось папірців, може, клаптиків, де щось написано чи не написано. Для мене це дуже важливо.

Чирков стенув плечима:

— Я не можу вам сказати нічого точно. Я особисто не був… Точніше, не був присутній, коли забирали речі. Я послав за ними в готель солдатів. Розумієте, товаришу полковник, Сизов не був підслідчим. Підслідчим був шофер Дешин.

— У нього не було бібліотеки? — запитав Каїров.

— У Дешина? Не знаю… Їй-богу, не знаю…

— Синку, мене цікавить передусім майор Сизов. І тільки потім — шофер Дешин.

— Винен, товаришу полковник. Але мені важко судити, чому вас цікавить постраждалий, власне, навіть жертва, а не злочинець? — Чирков говорив ввічливо, але наполегливо.

— Ви впевнені, що Сизов жертва? — запитав Каїров, розглядаючи валізу.

— Це підтверджують факти.

— Мене вже у твоєму віці бентежили справи, які легко підтверджувалися фактами.