Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ну що ж, виділив та й виділив… Та ніяк не очікував, що буквально сьогодні ж вдень водій перелякано проситиме:
– Не стану їх возити! Не хочу й не стану. Ну їх до біса, прошу…
– Та чого це ти, Іване Артемовичу? – здивувався директор. – Вони ж такі веселі й симпатичні хлопці. А ця їхня баришня з фотоапаратом – як вона тобі?! Побачивши її, ти хіба не шкодуєш, що вже одружений?
– Та про що ти там кажеш?! Вони ж про батька мого розпитували!..
– Про батька?! Може, ти хотів сказати, що про вітчима…
– Та ні! У тім-то й річ, що не про вітчима, а про справжнього. Про того, який на війні загинув.
– Ой, та не вигадуй, тезко!.. Не може того бути.
– А я тобі кажу, Іване Васильовичу!..
Більш детальні розпитування дозволили з’ясувати наступне. Через якийсь дивний збіг обставин редакційна автівка «Рупору Донбасу» зламалася біля повороту на Малий Букрин. Невідомо, з якої саме причини, але газетярі чомусь засперечалися про те, з якого саме плацдарму Радянська армія звільняла в 1943 році Київ: очевидно, щось не те вони в газеті своїй опублікували… Принаймні коли сьогодні зранку Кайстрюк повіз усіх на зустріч до голови Канiвської мiськради Василя Коломійця, один з журналістів (зі слів водія, отой самий «головастик») попрохав:
– От ви місцевий, то поясніть нам, будьте ласкаві, де саме локалізувався під час війни сумнозвісний Букринський плацдарм: біля Малого Букрина чи біля Великого?! І наскільки далеко звідси Лютіж… до якого ми так і не заїхали, відвідуючи Київську ГЕС!.. А могли б і заїхати.
– Спартаку Андрійовичу, ти мені не нагадуй краще про Київську ГЕС і про те, як ти там поводився! Нам ще тільки в Лютіж заїжджати не вистачало, – зупинив підлеглого головний редактор Берідзе.
Відверто кажучи, з їхньої розмови Кайстрюк не зрозумів абсолютно нічого, окрім єдиного – заїжджі журналісти чомусь цікавляться історією з Букринським плацдармом. Але ж як вдалося з’ясувати кілька років тому (причому не без допомоги Синенка!), його справжній батько, рядовий Артем Рідкодуб, загинув під час кривавих боїв на Букринському плацдармі. Отож будь-які розмови на цю тему діяли на Івана Артемовича гірше, ніж крижана вода на хворий дірявий зуб… Тому він і звернувся до директора станції з таким неочікуваним переляканим проханням.
– Іване Артемовичу, припини, будь ласка! – розсміявся у відповідь Синенко. Ледь-ледь вдалося переконати давнього товариша, що він побоюється зовсім даремно. І що ніхто не намагається публікувати в «Рупорі Донбасу» (і загалом будь-де) його особисту історію. Тим не менш, директор станції взяв слово давнього товариша на замітку й вирішив пильніше придивитися до заїжджих газетярів. А поки що…
– Ну то як минула зустріч із Коломійцем? – спитав він головного редактора, який уже встиг опуститися на приставлений до столу гостьовий стілець, доки інші розсаджувалися біля стіни.
– Зустріч минула чудово, дякую! – кивнув Берідзе. – Побесідували про розвиток міста, головним чином – про «шевченківський» туризм та енергетику. Але не тільки. У вас тут колись працювало цілих п’ять «поштових скриньок», а тепер натомість функціонує двісті вісімдесят малих пiдприємств! І музеї ви маєте прекрасні… Отже, дорогий ви наш Іване Васильовичу, Канів нас вразив, годі й казати…
– Ще б пак! Адже саме Канів, а не Київ – це духовне серце всієї України… Хоча серед вас є кияни, яким це, можливо, не дуже радісно чути…
Синенко стрільнув поглядом на «головастика», а той негайно мовив:
– Чудовий заголовок. Мабуть, я так і назву свій репортаж.
– Ви про що?..
– «Духовне серце України» – це просто чудовий заголовок вийде!
– Спартак Андрійович писатиме репортаж з Канева, – пояснив Берідзе.
– Ага, он воно що… Ну так, прекрасний заголовок, – погодився Іван Васильович. – І якщо збираєтеся його використати, то я вам скажу наступне… У нас тут насправді діє ціла Канівська Духовна Республіка!
– Та що ви таке кажете?! – негайно здивувався «головастик». – Ви, часом, не маєте стосунку до знаменитого українського фантаста… точніше навіть косміста Олеся Бердника?! Адже він є, так би мовити, «батьком» УДР – проголошеної у грудні вісімдесят дев’ятого року Української духовної республіки, як способу реалізації ідеї Духовних Націй. А ще Олесь Павлович висувався від УДР кандидатом у президенти на найперших виборах, хоча його тоді чомусь навіть не зареєстрували…
– Ви це пам’ятаєте?! – зрадів директор.
– Авжеж пам’ятаю…
– Наш Спартак Андрійович – він письменник-фантаст… у позаробочий час, – про всяк випадок додав Берідзе.
– Ну, то це чудово, просто чудово! Запевняю вас: до нашої Канівської Духовної Республіки косміст Бердник входить неодмінно! Як і Великий Кобзар. Як і ви, Спартаку Андрійовичу. Як і скромний директор Канівської ГЕС Синенко…
– Невже й ви теж?! – розсміявся «головастик».
– І я, і ви… Всі-всі видатні люди – це наші громадяни! А ще туди входять наш древній Успенский собор, клуб-музей ветеранів війни і праці, історичний музей, музей народного декоративного мистецтва, унікальна бібліотека-музей письменника Аркадiя Гайдара, який ви сьогодні відвідували, і його директор Василь Панасович Береза… Все це вона, республіка наша. Та й загалом знаєте, з чого й коли КДР почалася?!
Журналісти мовчали, отож витримавши театральну паузу, Іван Васильович почав:
– Було це у сиву давнину… Пливли колись від самого моря вверх по Дніпру два човни, на яких подорожували двоє вождів зі своїми людьми – князь Каній і князь Кий. Отож якось пристали човни їхні до берега, люди зійшли на тверду землю, і Каній озирнувся довкола. Бачить: райська місцина!.. Тоді він і каже до молодшого князя: «Чуєш, Кию? Ти пливи собі далі, а я тут лишуся». Послухався молодший Кий старшого, поплив далі по Дніпру, а там, де причалив згодом, – заснував місто Київ. А старший князь лишився там, де лишився, й заснував наше місто Канів. От де треба шукати витоки нашої Канівської Духовної Республіки!
Всі дружно засміялися, потім продовжили бесіду в тому самому тоні.
Комітети і комісії Верховної Ради України, вул. Шовковична, № 2, Київ, 26 квітня 2002 року
Чесно кажучи, Василь ніколи не покладав жодних надій на їхнє знайомство. Більш того, потайки він побоювався, що цього хлопця до нього підіслали теперішні «чекісти» з СБУ. Справді, тут все прекрасно стикувалося: адже вони познайомилися торік у Спілці письменників – і мабуть, зовсім недарма цей патріот… як там його?! Ах, так – Немир Дричак з журналу «Вічний Київ»!.. Отож Василь почав підозрювати, що полум’яний патріот України пан Дричак зовсім недарма наголошував на
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.