Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

—    Ти, Соколов, блін, нарвешся. Тобі ж сказано, отвянь, ні, він смердить і смердить, набридає, як скунс, - на Едіка напирав той самий Маркін Рома. З Ромою Соколов конфліктувати не хотів.

—    Щось мені підказує, що ти дуже скоро знайдеш собі компанію набагато кращу, ніж моя, - начебто й не образливо, а таки відшила Едіка.

Турбаза «Едельвейс» розкинулася біля підніжжя  красивої гори неподалік села Рокитне. Наступного ранку після сніданку нас повели в гори. І тут розпочалося. Дівчата одягли з якоїсь дурі туфлі на підборах і мало не повивертали  ноги, хлопці влізли в якісь кущі й Скворцов обдерся так, що в моїй аптечці різко скінчився йод і зникла зеленка. За диким вереском дівчат я зрозуміла, що як мінімум щось когось вкусило. Ні, це Маша побачила змію, яка згорнулася калачиком і спокійно грілася на сонечку. У кого був більший шок (у Маші чи змії), треба було ще подумати.

—    Дурепа кончена, чо ти  кричала, не дала сфоткати, - обурювався Вігура.

—    Кого? Мене? - дивувалася Маша.

—    Нафіга тебе? Ти не унікальна. Змію, – розчаровано пояснював Сашко.

Коли дісталися вершини гори, відкрився премилий краєвид: вгорі молочні хмари, внизу - зелень лук і синь озера. Село з його акуратними будиночками здавалося іграшковим. Турбаза теж здавалася таким собі ляльковим макетом біля підніжжя гори. Гід, сивий чоловік приємної зовнішності, розповідав легенди краю, пояснював, як поводитися в горах. Але хлопці не були б хлопцями, якби не злякали (знайшли якийсь брудний шнурок) змією, а дівчата оглушливо верещали. Спускаючись назад, зайшли до джерела, що било просто з пня. Добре, що я вчасно встигла, не дала напитися деяким розжарілим товаришам.
—    А чо це ніззззя? – поліз у пляшку Кондратюк Славік.

—    Тому що холодна. Захворієш і що з тобою робити? Може, є посудина яка, то наберіть, у кімнаті нагріємо, - пояснила.  Розчарування читалося  на його кислому обличчі. Не пили, але вмивалися, адже згідно легенди, хто вмиється, - той омолодиться.

—    Соня Костянтинівно, а ви чого не вмилися? - наздогнав мене на дорозі назад Едік. – Стали б молодшою, як ми. Прикольно!

—    Боялася перестаратися й в дитинство впасти, - пожартувала. Едік не зрозумів, але запитань більше безглуздих не ставив.

Я думала, що находилися, втомились і відпочиватимуть. Не тут то було! Це я з ніг валилася, а вони бігали й дуріли ще до одинадцятої години. Один Едік не відходив від мене ні на крок, що, чесно кажучи, мене дуже дратувало. Але давав практичні поради, якими доводилося користуватися, тому що я дуже рано розслабилася.
—    Йшов би ти спати, га? - різко гаркнула я на Соколова, бажаючи залишитися наодинці.

—    А чо, обхід робити не будете? – безпардонно спитав хлопець.

—    Добре, підемо перевіряти, чи всі у своїх кімнатах, - погодилася я. Алентової Каті в кімнаті не було.
—    Хто її бачив після спуску з гір? -запитала у дівчат. Вігура прибіг, як завжди, почав жартувати:
—    Катьку в горах залишили. Капець, вона дорогу до бази в житті не знайде. У неї географічний критинізм. У трьох соснах заблудиться.

—    Після обіду вона познайомилася із двома хлопцями з третього поверху. З ними весь час була, - несміливо розповіла Маша. З горем навпіл я витягла з дівчат, де та кімната, і, взявши з собою Едіка, Рому Маркіна й Скворцова Діму, навідалася до хлопців, у яких, ймовірно, могла бути в гостях Катя. І треба сказати, вчасно. Її споювали троє здорових хлопців, а Катя сміялася й навіть не передбачала можливого повороту продовження  гульні.

— Ну, і що вам, міледі? Що ви тут забули? – хижо зиркнув на мене один із «кавалерів», що мав на руці наколку «Коля». Катя трохи здивувалася, побачивши мене в дверях.

—    Катю, я б хотіла, щоб ти якнайшвидше опинилася у своїй кімнаті, - спокійно попросила я.

—    Це, мабуть, її подружка. Образилася, що її не запросили, - нахабно розкинувшись у кріслі, неприємно посміхаючись, промовив другий «кавалер», у якого Катя сиділа на колінах.

—    О, моя класуха вже тут. А ми тут гуляємо, - Каті було дуже весело.

—    Ходімо, гульона, - я підійшла до дівчини і, схопивши її за руку, стягнула з колін кавалера.

—    Пані, е-е-е, а куди ви нашу дівчину потягли? Ми її тут годували, веселили... А хто заплатить? – невдоволено репетував мені навздогін юнак.

—    Поспішаю порадувати вас, хлопчики, вона неповнолітня, - почала я. – Мені міліцію викликати чи ви неприємностей не хочете?

—    Як неповнолітня? А, скажімо так, дівчина нічого так вимахала, нам втирала, що їй девятнадцять, – уже не з таким натиском сказав юнак, помітивши у дверях Скворцова та Соколова, що впевнено чухали кулаки, нюхом чуючи наближення бійки.

—    Виросла нічого. Дурепа набита тільки, - вставив Скворцов, оглядаючи трьох і прикидаючи на око, наскільки сильні бички. Дімі ще хотілося напустити важливості.

—    А було так весело, - ледве повертала язиком Катя.

—    Було б ще веселіше, якби вони тебе по колу пустили, - нарешті вставив і своє слівце Едік.

—    Як це по колу? – не розуміла Катя.

—    Я тобі завтра, коли протверезієш, поясню, - делікатно відповів Едік і спитав у мене: «Куди тягти це тупе тіло?»

—    До мене в кімнату. Лікуватиму. Я тут у вас скоро справжнім лікарем стану - не можна було залишати дівчинку в такому стані. І в той же час я розуміла, що ще одна безсонна ніч маячила на горизонті. Каті спочатку було погано, потім дуже погано, а потім соромно. За цей інцидент їй було соромно до кінця навчального року. Вранці Едік, як і обіцяв, провів лекцію "Що таке пустити по колу". Слухала з цікавістю не лише Катя, а й решта дівчат, включаючи мене. Хлопець так налякав, що дівчата вже не знайомилися з ким заманеться, і до кімнат хлопців не ходили, навіть своїх однокласників боялися. Я нарешті оцінила поради моїх педагогів, які вони мені давали ще до від'їзду, і на ніч зачиняла кімнати на ключ.