Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

—    А якщо я пі-пі захочу? – протестував Юра Гагарін.

—    Баночки видам, - знайшла, що відповісти я. Усі дружно почали обговорювати, кому яку баночку потрібно. Скворцов прикинув, яка довга ніч, а він напився лимонаду,  тому передбачливо попередив:

—    Мені трилітрової може не вистачити.

—    Для Скворцова відро попрошу у чергової. Все?
На третій день мої підопічні почали проситися до магазину й на екскурсії. Вігура репетував:
—    Ходімте в турпохід з наметами! І щоб вогнище таке дебеле! І пісеньки під гітару на весь ліс репетувати, а?

Усі активно підтримали цю ідею. Спочатку вирішили з'їздити до Чернівців на концерт місцевих творчих колективів. Усім сподобалося, одна Стародубцева Галя обурювалася, що не в кіно пішли, а якесь шаманське дійство споглядали. Усім не догодиш. Після концерту побродили містом. По ходу забігли в кілька магазинів, і моя братія накупила цукерок, чіпсів, кока-коли, сухариків і жуйок (куди ж без них). Одним словом, затарилися гидотою, яку вони  звикли споживати кілограмами. Тепер можна було жити й до турпоходу були готові, як білочка до лютої зими.
І ось їдемо автобусом назад. З кожною зупинкою народу залишається дедалі менше. А наша зупинка кінцева.  На передостанній зупинці дітки мої помітили, що чоловік, який вийшов, забув на полиці велику коробку з тортом. Тоді в нашій країні про терористів ніхто не чув, тож у коробці з-під торта міг бути лише торт і нічого іншого. Тому всі дивилися на поличку, а там спокійненько лежав і нічого лихого не передбачав цілий торт. В автобусі, окрім нашого гурту, нікого не було. Мої, звичайно, розуміли, що торт буде належати нам, і його можна буде поділити. Але в кожному змагалися суперечливі почуття, адже хтось мав зважитися та взяти коробку до рук першим.
Зрештою, автобус зупинився. Приїхали… Раптом із місця підрірвався маленький, але до чортиків швидкий  Вігура, вхопив коробку й зі швидкістю вітру вискочив з автобуса. Секунда заціпеніння в усіх інших. Далі чиєсь голосне:

—     Тримай, заразу! Зжере і не вдавиться! Він же малий, але геить ненажерливий! Хомогусениця!

І з місць підірвалися майже всі. Тільки Яковенко Маша та Лабутко Аліна на правах урівноважених відмінниць спокійно вийшли разом зі мною на зупинці й, як на цирк, дивилися на те, що відкривалося нашому погляду. А картину навіть олією писати страшно. Вся в пилюці доріжка, яка тягнулася вгору. Невелика хмара пилу, що зникала вдалині – це тікав Вігура. Велика хмара пилюги – це табун 11-Б, який наздоганяв Вігуру. Як мені потім розповіли, Сашко швидко усік, що втекти від справедливо обуреного натовпу з великим тортом у руках у нього не вийде. Тому він на бігу розколупав коробку й почав рукою їсти торта. Ви бачили, як працює ківш екскаватора? Саме так і запустив Вігура у торт свої п'ять однієї руки. Що його й занапастило. Не помітивши невеликої канавки, він зачепився й впав. Здалеку з Машею та Аліною ми бачили, як велика хмара пилу поглинула маленьку й почала збільшуватися в розмірах, закриваючи вид на гори. Там або били Вігуру, або ділили  торта.

Пройшов деякий час. Хмара пилу повільно поверталася. Вже можна було розрізнити деяких осіб, вкритих пилом та кремом. Учні оточили мене, Машу й Аліну. Едік весь у торті, але щасливий, розтис долоні й простягнув мені виваляний у пилюці шматок торта:
—    Це вам! Ледве ухопив!

Я взяла, подякувала й засміялася, побачивши Сашка Вігуру, який сидів на камені і злизував крем. 

—    Ну що, Сашко, наївся? - запитала я, загортаючи подарований шматок у серветку. Однозначно, я його їсти не збиралася, але Едік так старався, не могла ж я викинути торта при ньому.

—    Ага, - розтягнувся в посмішці Сашко. - Смачний, зараза, торт.

—    А головне – усім дісталося, - іронічно зауважили Маша і Аліна.

—    Приїдемо до Києва, купимо торт і нагодуємо Сашу Вігуру, щоб йому перехотілося так жадібно їсти торти, - підсумувала інцидент. - Пішли відмиватись. І чорне вугілля усім, хто їв торта з пилюкою, вжити, бо турпохід зірвете!

Послухавши спільне виття "Хочемо з наметами в гори", я пішла на поводу у своїх підопічних. Хоча період для таких вилазок відверто був холоднуватий. Але одна ніч – нехай буде, щоб було що згадати. Піднялися високо, розбили табір із п'яти наметів, узятих напрокат на турбазі разом із спальними мішками. Хлопці побігали околицями, назбирали гілок, спорудили багаття; Дівчата пекли картоплю, всі весело сміялися й розповідали цікаві історії з анекдотами. Денис співав  печальні сентиментальні дворові пісні. Слово «співав» до тих завивань погано підходило, але пісні були зачотні, за душу брали добряче, аж сльозу висчавлювали.
Як стемніло, спочатку розповіли кілька страшилок, а потім розбрелися, хто куди. Більшість залізла в намети та почала освоювати спальні мішки. Але четверо поперлися гуляти. Гоша Задорожний копався у перегорілому вугіллі, шукаючи залишки картоплі (очевидно, хлопець не наївся), Даша з Ларисою пресували Дениса, щоби продиктував текст пісень. У когось знайшовся олівець та блокнот. Щось калякали, сміялися зі своїх кумедних почерків.

Минуло багато часу, а ці четверо, що пішли у темряву, так і не повернулися. Я, боячись наслідків таких пізніх гулянь, вирушила їх шукати. Знайшла. Як і думала, сиділи на пеньках, цілувалися.  Споганила їм усю романтику (ще чого доброго, захопляться й перейдуть до більш серйозних занять), загнала до наметів спати: хлопців до хлопців, дівчат – до дівчат. Сама сіла на пеньок милуватися зірками. Страшно хилило в сон, тож пробралася у свій кут, закупорилась у спальнику  й хотіла було заснути. Ан, ні, почувся тракторний храп із сусіднього намету, де спали хлопці. Хвилин десять цей храп дратував не тільки мене, а й усіх інших. Далі почула грізне від Дімки:
—    Кондратюк, твою дивізію, влупи Задорожному чимось важким по мордяці, нехай не хропе. Люди спати хочуть!

Хтось ойкнув (мабуть, Задорожний), бо хропіння припинилося і я, нарешті, провалилася в солодкий сон. А я ще та соня. Останнім часом мені мало вдавалося поспати, тому організм вирубався капітально. Діткам довелося мене будити довго. Вони мені: "Пора вставати, мамо Соня!", А я: "Сьогодні, зараз, хвилинку, секунду, трохи". А сама далі сплю, бо такий солодкий сон сниться. Соромно комусь розповісти, але снився Вовка. Ми з ним гуляли полем. Я рвала волошки. Вовчин голос говорив мені ніжні приємні слова. Я слухала, вбираючи у себе кожен тон звуку. А потім він поцілував. Я відчула, як по тілу розтікається тепло, яке хвилювало. Стало спекотно, щоки запалали й губи відкрилися назустріч його губам, які стали вже дуже наполегливими, а потім і грубими ... Я розплющила очі й ... побачила над собою усміхнену фізіономію Едіка, що схилилася наді мною. Цей зухвалець пробрався в намет і скористався тим, що я сплю. Сон зник, наче його корова язиком злизала. Я миттю прийшла до тями, і в наступну секунду, дико заверещавши, звільнила руки зі спальника й вчепилася нігтями в цю усміхнену пику. До моїх вигуків додався його крик. Я з силою відштовхнула Едіка й вибігла з намету.
Усі мої учні сиділи біля затухлого вогнища, як індіанці на раді, і дивилися на  мене здивованими очима: а що відбулося? А типу вони нічого не знають!
—    А що  трапилося, Софіє Костянтинівно? – спитав Діма.
—    Нічого. Ведмедика побачила, - збрехала я, спостерігаючи за Едіком, який виповз із намету слідом за мною. Усі перевели погляди на нього. Наївна, я чекала пояснень, але Едік посміхався й вихвалявся, що йому вдалося мене розбудити. Усі питали, як? Едік витримав паузу і єхидно хвалькувато відповів:
—    А це наша з Сонею Костянтинівною таємниця.