Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Віка (07.02)

Вечір:

Я лежала в ліжку, загорнута в м’який плед. Мама кілька разів заходила перевірити, чи мені краще, але я щоразу казала: "Так, все добре", хоча всередині було зовсім не "добре". Голова важка, тіло ватне. Хотілось просто зникнути.

Раптом екран телефону загорівся.
Денис. Відео дзвінок.

Я глибоко вдихнула, намагаючись не виглядати так, як почуваюсь. Натиснула "прийняти".

— Привіт, зай, — його голос був такий рідний, що в горлі закололо. — Нарешті! Я вже думав, що ти від мене ховаєшся.

Я всміхнулась, хоча сил на усмішку майже не було.

— Привіт. Просто… втомилась трохи. Уроки, все таке.

Денис нахмурився.
— Ти дуже бліда. І очі… Ти погано спала?

— Та нє, просто освітлення дурне. І камера щось передає не так, — я змусила себе розсміятись. Сміх вийшов глухий, як крізь ватний фільтр.

Він мовчав кілька секунд, пильно вдивляючись у екран.

— Віка. Не бреши мені. Що відбувається?

Я відвела погляд.

— Нічого, правда. Просто трохи важкий день. Але все нормально. Я сильна.

— Віка, ти не мусиш бути сильною для мене, — сказав він м’яко. — Якщо щось не так, я хочу знати.

— Все в порядку, — прошепотіла я. — Обіцяю. Відпочивай там. Проведи час з бабусею й дідусем.

Він кивнув, але очі лишились тривожними.

— Я люблю тебе.

— І я тебе.

Ми ще трохи поговорили, я намагалась бути веселою, жартувала. Але я бачила — він не повірив.
 

---

Денис ( продовження після дзвінка (07.02))

Я вийшов із кімнати, прихопивши куртку. У вітальні сиділи батьки й бабуся з дідусем, щось дивилися по телевізору. Мене не зупинили.

Телефон я тримав у руці, екран ще не згас. Зображення Віки все ще стояло перед очима — її бліде лице, ті темні кола під очима.

Вона думала, що я повірив.

Ха.

Я зайшов у передпокій, натиснув кнопку виклику таксі. В голові крутилась тільки одна думка: я мушу бути поруч із нею.

Вже за двадцять хвилин я стояв перед стійкою в аеропорту.

— Один квиток до Києва. Найближчий рейс.

— Є на завтра о 6:10 ранку.

— Беру.

Я набрав код карти, взяв роздруківку й вийшов, не повідомляючи нікого. Не сказав навіть Віці. Вона мене вмовляла залишитися. Але я не міг.

Вона мені збрехала. Бо не хотіла турбувати.
Але я турбуюсь. І я повертаюсь.