Читати книгу - "Соловей"

Я й забула, як швидко в Парижі летить час. Попри весь гамір, місто занурює людей у стан спокою. У Парижі можна отак просто посидіти з келихом вина.

Уздовж Сени вмикаються ліхтарі й починають світитися вікна квартир.

— Уже сьома, — каже Жульєн. Він постійно стежить за часом. Такий американець. Не може просто сидіти й нічого не робити.

Я киваю, і він сплачує рахунок. Щойно ми встаємо, на наші місця сідає гарно вбрана пара: обоє палять цигарки.

Під руку з Жульєном ми йдемо до Пон-Неф, найстарішого мосту через Сену. Під ним розташований острів Сіте, який раніше був серцем Парижа. Собор Паризької Богоматері з височенними білими стінами нагадує гігантського хижого птаха, що розкинув прекрасні крила. Світло ліхтарів, що стоять над водою вздовж берега, відбивається в Сені, скидаючись на золоту корону, що виринає з хвилі.

— Неперевершено, — каже Жульєн. І це щира правда.

Ми повільно йдемо цим неймовірним мостом, збудованим понад чотириста років тому. На іншому боці, де височіє готичний Нотр-Дам, вуличний торговець зачиняє свою ятку.

Жульєн зупиняється і бере в руки сувенір — антикварну снігову кулю. Він трусить її, і сніг усередині починає кружляти навколо мініатюрної Ейфелевої вежі.

Я дивлюся на крихітні білі сніжинки. Знаю, що вони несправжні, але вони нагадують мені жахливі зими, коли ми ходили в дірявих черевиках, загорталися в газети й натягали на себе все, що мали.

— Мамо? Ти тремтиш.

— Ми спізнюємося, — кажу я. Жульєн кладе кулю, і ми йдемо далі, повз натовп біля собору.

Готель розташований на бічній вулиці. Поруч із ним — Готель-Дьє, найстаріша лікарня Парижа.

— Мені страшно, — кажу я несподівано для самої себе. Я багато років цього не визнавала, хоч часто саме так почувалася. Чотири місяці тому, коли мені сказали, що рак повернувся, я плакала від страху в душі, поки не скінчилася тепла вода.

— Ми не мусимо туди йти, — мовить він.

— Мусимо, — відповідаю я.

Крок за кроком я рухаюся далі, поки не потрапляю у фойє, де спеціальний знак спрямовує нас до бальної зали на четвертому поверсі.

Коли ми виходимо з ліфта, я чую, як чоловік щось говорить у мікрофон, який посилює та водночас спотворює його голос. У коридорі стоїть стіл із бейджами. Це нагадує мені старе розважальне телешоу «Концентрація». Більшості бейджів уже немає, але підписаний моїм ім’ям на місці.

Я впізнаю ім’я на бейджі під моїм, і моє серце стискається. Я беру бейдж і чіпляю на груди, але не відводжу погляд від іншого імені. Я беру той бейдж і дивлюся на нього.

— Мадам! — гукає жінка з-за столу позаду неї. — Ми чекали на вас. Ваше місце…

— Усе гаразд, я постою.

— Дурниці, — вона бере мене за руку. Я не маю бажання опиратися. Вона веде мене крізь натовп до платформи, на якій сидять троє літніх жінок. Молодий чоловік у м’ятій синій спортивній куртці та штанах кольору хакі — вочевидь, американець — стоїть на подіумі. Коли я з’являюся, він замовкає.

У кімнаті панує тиша. Я відчуваю, що всі дивляться на мене.

Я проходжу повз трьох інших жінок і сідаю на порожній стілець перед мікрофоном.

Промовець дивиться на мене і каже:

— Сьогодні в нас дуже особлива гостя.

Я бачу Жульєна в іншому кінці кімнати. Він стоїть, склавши руки на грудях і насупившись. Звісно, він не розуміє, чому це мене посадили на видноті.

— Бажаєте щось сказати?

Чоловік, мабуть, двічі повторює запитання, перш ніж я усвідомлюю зміст його слів.

У залі так тихо, що я чую скрип стільців і тупіт ніг по килиму, чую, як жінки обвіюють себе віялами. Я хочу сказати: «Ні, ні, ні, тільки не я», — але як я можу бути такою боягузкою?

Я повільно підводжуся і підхожу до трибуни. Збираючись із думками, я дивлюся на інших жінок і бачу їхні імена: Алмадора, Еліен та Анук.

Мої пальці стискають дерев’яні краї трибуни.

— Моя сестра Ізабель була пристрасною жінкою, — тихо кажу я. — Вона все робила на повну. Коли вона була маленька, ми постійно за неї переживали. Вона завжди тікала з інтернатів, вилазила у вікна й застрибувала в потяги. Я вважала її нерозсудливою та безвідповідальною. Під час війни вона використала це проти мене. Сказала, що тікає в Париж із коханцем, і я повірила. Повірила. Усі ці роки я шкодую про це. Я мала б зрозуміти, що вона їде не за чоловіком, а тримається за свої переконання, робить щось важливе, — я на секунду заплющую очі і згадую: Ізабель стоїть, обійнявши Ґаетана, та дивиться на мене повними сліз очима. З любов’ю. А тоді заплющивши очі, промовляє слова, які ніхто з нас не почув, і робить останній подих на руках у чоловіка, який кохає її.

Тоді я бачила в цьому лише трагедію. Тепер бачу й красу.

Я пам’ятаю кожну деталь тієї миті на моєму задньому подвір’ї, коли над нашими головами розкинувся тис, а повітря було наповнене ароматом жасмину.

Я дивлюся на ім’я на другому бейджі в моїй руці.

Софі Моріак.

Моя прекрасна дівчинка, яка стала імпозантною, мудрою жінкою, яка все своє життя була поруч зі мною, завжди переживала за мене й опікала, наче квочка. Боялась. Вона завжди трохи боялась навколишнього світу після того, що ми пережили. І це краяло мені серце. Але вона завжди вміла любити, моя Софі. І коли рак прийшов по неї, вона не боялася. У кінці я тримала її за руку, а вона заплющила очі й сказала: «Тітонько… ось і ти».

Скоро і я долучуся до своєї сестри та доньки.

Я знову переводжу погляд на людей у залі. Мої сльози їх не бентежать.

— Ізабель, мій батько Жульєн Розіньйоль та їхні друзі створили рятівний маршрут Солов’я. Разом вони врятували понад сто сімнадцять чоловіків.

Я ковтаю клубок у горлі.

— Я мало спілкувалася з Ізабель під час війни. Вона трималась якнайдалі, щоб не наражати мене на небезпеку. Я не знала про все, що вона зробила, поки вона не повернулася з табору Равенсбрюк.

Я витираю очі. Більше не чути скрипу стільців і тупоту ніг. Присутні нерухомо дивляться на мене. Я бачу Жульєна. На його гарному обличчі читається подив. Він не знав усього цього. Уперше в житті він розуміє, що між нами швидше ціла