Читати книгу - "Історія Лізі"

Унизу — десь біля самих сходів, розрахувала Лізі, — заступник шерифа Олстон засміявся вибачливим сміхом.

— Я сюди заїхав дорогою до Кеш Корнерз. Там у них сталася невелика пожежа — загорівся чийсь дім. Підозрюють умисний підпал. Ви зможете побути сама дві-три години?

— Гаразд.

— Маєте мобільник?

У неї справді був мобільник, і вона подумала, що їй ліпше було б скористатися ним і зараз. Бо якщо вона й далі отак кричатиме до нього, то довго не витримає.

— Звісно! — гукнула вона у відповідь.

— Справді?

У голосі заступника шерифа почувся сумнів. Господи, а якщо він підійметься й побачить її? Тоді він дуже засумнівається, засумнівається в n-му степені. Та коли він знову заговорив, його голос уже віддалявся. Вона не могла сама собі повірити, що вона рада, але вона справді була рада. Тепер, коли все це почалося, вона хотіла дійти до кінця.

— Гаразд, зателефонуйте, якщо вам буде чогось треба. А згодом я ще заїду. Якщо ви кудись поїдете, залиште записку, аби я знав, що у вас усе добре, і повідомте, коли ви повернетесь, о’кей?

І Лізі, яка вже почала бачити — туманно, — що чекає її попереду, гукнула у відповідь:

— Авжеж!

Вона почне з того, що повернеться в дім. Але спочатку, перед усім іншим, їй треба випити склянку води. Якщо вона не вип’є води, і якнайскоріше, її горло може загорітися, як той будинок у Кеш Корнерз.

— Я проїздитиму повз крамницю Пейтла на своєму зворотному шляху, місіс Лендон, вам щось купити?

Так! Шість пляшок холодної кока-коли і пачку «Салем лайтс»!

— Ні, дякую, заступнику.

Якщо їй доведеться говорити ще, її голос не витримає. І навіть якщо витримає, він відчує в ньому щось не те.

— Навіть свіжих пиріжків не хочете? У них чудові пиріжки! — Вона відчула усмішку в його голосі.

— Я на дієті! — тільки й спромоглася відповісти вона.

— Знаю я цих дієтників, — сказав він. — Доброго вам дня, місіс Лендон.

«О Господи, годі вже, годі!» — подумки благально вигукнула вона й гукнула у відповідь:

— Вам теж, заступнику!

Гуп-гуп-гуп, і він пішов.

Лізі дослухалася, чи не загуркоче мотор автомобіля, і через якийсь час їй здалося, що вона почула його, але дуже слабкий. Він, певно, припаркував машину біля її поштової скриньки, а до будинку дійшов пішки.

Лізі ще трохи полежала там, де вона була, збираючись на силі, потім підвелася, щоб сісти. Дулей зробив діагональний розтин її груді й продовжив його вгору до пахви. Нерівна глибока рана затвердла й трохи закрилася, але від її рухів вона відкрилася знову. Біль був нестерпним. Лізі знову зойкнула, й це тільки погіршило її стан. Вона відчула, як свіжа кров заструменіла по її ребрах. Чорні крила знову стали затуляти їй зір, і, прагнучи відштовхнути їх, вона знову й знову повторювала те саме закляття: «Я повинна дійти до кінця, я повинна проникнути за багряну завісу. Я повинна дійти до кінця, я повинна проникнути за багряну завісу. Я повинна дійти до кінця і проникнути за багряну завісу».

Атож, за багряну завісу. На пагорбі це були квіти люпину; у її свідомості це була важка завіса, яку вона сама повісила для себе — можливо, з допомогою Скота і, безперечно, з його мовчазної згоди.

Я вже за нею була.

Невже справді була? Так, була.

І я можу знову це зробити. Проникнути за неї або зірвати кляту штуковину, якщо буде треба.

Запитання: Чи вона й Скот бодай один раз згадували про Місячне Коло після тієї ночі в «Оленячих рогах»? Лізі думає, що ні. Звичайно, вони мали свої зашифровані слова, і ці слова вилітали з-поза багряної завіси в тих випадках, коли вона була неспроможна знайти його в галереях магазинів або у великих супермаркетах… не кажучи вже про той момент, коли медсестра не знайшла його в тому хріновому лікарняному ліжку… і він щось бурмотів про свого Довгого хлопця, коли лежав на паркувальному майданчику після того, як Ґерд Аллен Коул поранив його… і Кентуккі… Баулінґ Ґрін, коли він лежав при смерті…

Зупинися, Лізі! — заволав хор голосів. — Не роби цього, маленька Лізі! — кричали вони. — Ти не повинна, тобі не слід!..

Вона спробувала забути про Місячне Коло також після зими 1996 року, коли…

— Коли я знову туди пішла. — Її голос звучав сухо, але чисто в кабінеті її покійного чоловіка. — Узимку 1996 року я пішла туди знову. Я пішла, щоб забрати його назад.

Так воно було, і світ на цьому не закінчився. Люди в білих халатах не матеріалізувалися зі стін, щоб забрати її з собою, їй навіть здалося, що тепер вона почуває себе навіть трохи краще, і можливо, в цьому не було нічого дивного. Можливо, коли ти приходиш туди, звідки все виростає, істина стає булом і треба тільки виграти її як приз.

— Ну, гаразд, через дещо — історію з Полом — я вже переступила, тож хіба не можу я тепер випити паскудний ковток води?

Ніхто не став їй заперечувати, і, скориставшись краєм Великого Слона Ідіота як точкою опори, Лізі спромоглася зіп’ястися на ноги. Чорні крила замахали над нею знову, але вона високо піднесла голову, намагаючись зберегти якомога більше крові в тій жалюгідній частині свого тіла, яка претендувала виконувати функції мозку, і цього разу непритомність відпустила її швидше. Вона взяла курс на альков із баром, ідучи по сліду власної крові, роблячи короткі кроки широко розставленими ногами, думаючи, що вона тепер схожа на стару леді, чий ціпок украдено.

Вона дійшла до своєї мети, скинувши лише побіжним поглядом на склянку, яка лежала на килимі. Вона більше не хотіла навіть доторкатися до цієї склянки. Вона взяла з буфета іншу, скориставшись для цього правою рукою, — ліву вона все ще притискала до закривавленого квадратика плетеної тканину — й націдила в неї холодної води. Вода тепер знову текла добре й майже не сичала у трубах. Вона відчинила дверцята з дзеркалом, яке було над зливальницею, і побачила всередині на поличці те, що сподівалася там знайти, — Скотову пляшечку з ексцедрином. На ній не було навіть зовнішнього ковпачка, який міг би бодай на мить її затримати. Вона скривилася від оцтового запаху, який шугнув із пляшечки, коли вона витягла корок, і подивилася на кінцеву дату використання: ЛИП 05.

«Менше з тим, — подумала, — роби, дівчино, те, що треба тобі робити».

— Здається, це сказав Шекспір, — прохрипіла вона і проковтнула три пігулки.

Вона