Читати книгу - "Історія Лізі"

не знала, як вони на неї подіють, але вода була божественно смачна, і вона пила доти, доки їй зсудомило живіт. Лізі стояла, ухопившись за зроблену у формі зливальниці кришку чоловікового бару, чекаючи, коли її відпустить судома. Зрештою вона її відпустила. Тепер залишилися тільки біль на побитому обличчі та набагато глибший біль, який пульсував у покаліченій груді. У домі вона мала щось набагато сильніше, ані Скотові пігулки від головного болю (хоч і напевне не свіжіше), вікодин, який залишився від попередніх експериментів Аменди із самокаліченням. Дарла також зберігала дещо, а Канті мала пляшечку перкоцету, призначеного для Менди-Кролика. Колись вони погодилися на тому, хоч ніколи цього не обговорювали, що Аменді не можна дозволити доступ до сильних ліків, їй могло б стукнути щось у голову, й вона проковтнула б їх усі одразу. Назвала б це «сонячною текілою».[60]

Лізі спробує дістатися до будинку — й до вікодину — незабаром, але ще не зараз. Ідучи так само обережно широко розчепіреними ногами з напівповною склянкою води в одній руці та з просякнутим кров’ю квадратиком африканки — у другій, Лізі поплентала до запилюженої книжкової змії і сіла там на підлогу, сподіваючись на те, що незабаром три геріатричні пігулки ексцедрину бодай трохи полегшать її біль. І поки вона цього чекала, її думки знову повернулися до тієї ночі, коли вона знайшла його в кімнаті для гостей — він був у кімнаті для гостей, але він відійшов.

23

Вона дослухається до вбивчого завивання вітру навколо будинку, слухає, як тверді сніжинки стукотять по шибках вікон, знаючи, що вони тут самі-одні, що вона тут сама-одна. І коли вона це слухає, її думки знову повертаються до тієї ночі в Нью-Гемпширі, коли час був ніякий, а місяць дражнив темряву своїм мінливим світлом. Вона пригадує, як вона відкрила рота, щоб запитати, чи справді він може це зробити, чи справді забере її туди, але тут-таки знову його закрила, знаючи, що таке запитання ставлять лише тоді, коли хочуть виграти час… а хіба ви думаєте про те, як би виграти час не тоді, коли ви на супротивному боці?

А ми на одному боці, подумала вона тоді, як тепер пригадує. Якщо ми справді збираємося одружитись, то нам ліпше бути на одному боці.

Але було одне запитання, яке вона мусила поставити, можливо, тому, що тієї ночі в «Оленячих рогах» настала її черга стрибати з лави.

— А що як там ніч? Ти сказав, що вночі там відбуваються погані речі.

Він усміхнувся до неї.

— Ні, моє золотко, там не ніч.

— Звідки ти знаєш?

Він похитав головою, усе ще всміхаючись.

— Просто знаю та й годі. Так собака малого хлопця знає, коли йому треба вийти на дорогу й сісти біля поштової скриньки, бо скоро з’явиться шкільний автобус. Там десь близько до заходу сонця. Там часто так буває.

Вона не зрозуміла, що він хоче сказати, але не стала запитувати — одне запитання завжди приводить до іншого, так підказував їй її досвід, а час для запитань минув. Тому вона глибоко вдихнула повітря й сказала:

— Гаразд. Це — наш медовий місяць. Я б хотіла побувати десь іще — а не тільки в Нью-Гемпширі. Забери мене кудись іще. Мені хочеться нових краєвидів.

Він роздушив свою недокурену сигарету в попільничці, легенько взяв її за руки, трохи вище долонь. Його очі танцювали від збудження та чудового настрою — як добре вона пам'ятає доторк його пальців до її тіла в ту ніч.

— Ти мужня дівчина, моя маленька Лізі, — я розповім про це всьому світові. Тримайся й побачимо, що буде.

«І він забрав мене туди, — думає Лізі, сидячи на підлозі в кімнаті для гостей і тримаючи у своїй руці холодну воскову руку чоловіка-ляльки, яка спроможна дихати і яка сидить у кріслі-гойдалці. — Він забрав мене туди, я знаю, що забрав. Але то було сімнадцять років тому, коли ми обоє були молоді й відважні й він був цілком присутній і цілком поясненний. Тепер він відійшов».

І тільки його тіло досі перебуває тут. Та чи означає це, що він уже неспроможний відходити фізично, як він робив, коли був дитиною? Як іноді робив і тоді, коли вона його вже знала? Як він утнув у лікарні в Нешвілі, наприклад, коли медсестра не могла його знайти?

І саме тоді Лізі відчуває легкий потиск його руки. Це майже невідчутний потиск, але вона кохає його і тому відчуває його потиск. Його очі досі втуплені в темний екран телевізора над складками жовтої африканки, але його рука стискає її руку, так, вона не може помилитися. Це схоже на потиск на великій відстані, а чом би й ні? Він тепер далеко, дуже далеко, навіть якщо його тіло тут, і там, де він зараз є, він, певно, потискає їй руку з усією своєю силою.

Несподівано Лізі осяває яскравий спалах інтуїції: Скот відкриває дорогу для неї. Бог знає, чого це йому коштує і як довго він може зберігати цю дорогу відкритою, але саме це він робить. Лізі випускає його руку і спинається навколішки, не звертаючи уваги на тріскіт і поколювання в її ногах, які вже майже заснули, і так само не помічаючи пориву холодного вітру, від якого двигтить увесь дім. Вона трохи розгортає африканку, щоб просунути свої руки між боками Скота та його безвільними руками, щоб сплести пальці своїх рук за його спиною й обійняти його. Вона звертає свій гарячковий погляд у напрямку його порожнього погляду.

— Забери мене, — шепоче вона йому і струшує його обм’якле тіло. — Забери мене туди, де ти є, Скоте.

Він ніяк на це не реагує, і вона підвищує свій голос до крику.

— Забери мене, нехай тобі чорт! Забери мене туди, де ти є, щоб я могла повернути тебе додому! ЯКЩО ТИ ХОЧЕШ ПОВЕРНУТИСЯ ДОДОМУ, ЗАБЕРИ МЕНЕ ТУДИ, ДЕ ТИ Є!

24

— І ти це зробив, — промурмотіла Лізі. — І ти це зробив, і я зробила. Але нехай мене чорти візьмуть, якщо я знаю, чи спрацює це тепер, коли ти помер, а не просто провалився в стан придурка в кімнаті для гостей, але саме так тоді все було, чи не так? Саме так і не інакше.

І вона могла уявити собі, як воно тоді все відбувалося. Воно зберігалося десь у найдальших закутнях її розуму, якась розмита форма за її завісою, але воно було там.