Читати книгу - "Історія Лізі"

class="p1">Тим часом ексцедрин почав діяти. Не так дуже, та, можливо, достатньо, щоб вона змогла спуститися сходами до сараю, не зомлівши й не скрутивши собі в’язи. Якщо вона зможе спуститися туди, то зможе й дійти до будинку, де вона знайде справжній наркотик… за умови, що він досі діє. Було б добре, якби він діяв, бо їй треба багато чого зробити й багато куди піти. Піти не в одне місце, і серед них є такі, що лежать дуже далеко звідси.

— Мандрівка на тисячу миль починається з одного першого кроку, Лізі-сан, — сказала вона собі й зіп’ялася на ноги біля книжкової змії.

І знову поплентала повільними кроками, човгаючи ногами по підлозі. Лізі взяла курс на сходи. Їй довелося витратити близько трьох хвилин, щоб подолати їх, хапаючись за перила за кожним своїм кроком і двічі зупиняючись, коли їй здавалося, що зараз вона зомліє, але вона зійшла вниз, не впавши, трохи посиділа на обгорнутому простирадлами ліжку майн ґот, щоб відсапатись, а тоді вирушила в далекі мандри до задніх дверей свого будинку.

XI

Лізі й озеро

(Тссс — тепер тобі треба сидіти тихо)

1

Лізі найбільше боялася, що спека, яка стояла того пізнього ранку, здолає її й вона впаде непритомна на півдорозі між сараєм і будинком, не дійшовши до своєї мети. Сонце пішло їй назустріч, заховавшись за хмари, і повіяв прохолодний вітерець, остудивши її перегріту шкіру та запалене, розпухле обличчя. На той час, коли вона дійшла до заднього ґанку, глибока різана рана в її груді знову стала боляче пульсувати, але чорні крила були десь далеко. Була важка хвилина, коли вона не могла знайти ключ від будинку, але зрештою її пальці намацали кільце для ключів — невеличкого срібного ельфа — під пакетиком паперових носовичків «Клінекс», які вона зазвичай клала до своєї правої передньої кишені, отже, з цим усе було в порядку. А в домі панувала прохолода. Прохолодний і мовчазний, це був її дім. Дай тільки, Боже, щоб він залишався її домом доти, доки вона догляне за собою. Ніяких телефонних дзвінків, ніяких візитів, ніяких заступників шерифа зростом шість футів, що підійматимуться на задній ґанок з’ясовувати, чи все з нею гаразд. І не допусти, Господи (благаю Тебе, не допусти), щоб знову повернувся Чорний Принц Інкунків.

Вона перетнула кухню й дістала білий пластиковий тазик із-під зливальниці. Їй було боляче нахилятися, дуже боляче, і вона знову відчула теплоту крові, яка текла по її шкірі і якою просякли рештки її подертого топа.

Він почав і вже не зупиниться — ти це розумієш?

Звісно, вона розуміла.

І він повернеться. Байдуже, що ти пообіцяєш, — байдуже, що ти віддаси, він повернеться. Ти це знаєш також?

Так, вона знала й це.

Бо для Джима Дулея його оборудка з Вудбоді та рукописами Скота — то лише передзвін для лілей. Недаремно ж він познущався з твоєї цицьки, а не відрізав тобі вухо або палець.

— Авжеж, — сказала вона, звертаючись до порожньої кухні, яка була спочатку в тіні, а потім несподівано освітилася, коли сонце виглянуло з-за хмари. — Так Джим Дулей уявляє собі великий секс. І наступного разу він візьметься за мою луцьку, якщо копи не зупинять його.

Ти зупиниш його, Лізі. Ти.

— Не говори дурниці, любий, — сказала вона, звертаючись до порожньої кухні своїм найліпшим голосом, голосом Ца Ца Ґабор.[61]

Знову скориставшись правою рукою, вона відчинила шафку над тостером, дістала звідти коробку з пакетиками чаю «Ліптон» і поклала її в білий тазик. Укинула туди й закривавлений квадратик африканки з кедрової скриньки доброї матінки, хоч не мала найменшого уявлення про те, навіщо вона досі носить його з собою. А тоді поплентала до сходів.

Чому дурниці? Ти ж зупинила Білявчика, хіба ні? Хоч цю заслугу й приписали іншому, але це ж ти його зупинила.

— Там було зовсім інакше.

Вона стояла, дивлячись угору на сходи, з білим пластиковим тазиком під правою рукою, притиснувши його до свого стегна, щоб коробка з чаєм та квадратик африканки не повипадали звідти. Їй здалося, що ці сходи мають не менш як вісім миль заввишки. Лізі подумала, що їхня вершина, либонь, огорнута хмарами.

Якщо там було інакше, то чому ти хочеш вибратися нагору сходами?

— Бо там — вікодин! — крикнула вона, звертаючись до порожнього будинку. — Стародавні клятущі пігулки, які полегшують біль!

Голос сказав їй ще одну фразу, а тоді замовк.

— ПеЗКаПеТе, ти мене переконав. Твоя люба дитина зробить усе, як треба, — сказала Лізі. — Ти в це повір.

І вирушила в тривалу, повільну подорож угору сходами.

2

Десь на середині її дороги над нею знову замахали крила, ще чорніші, аніж будь-коли, і якусь мить Лізі не сумнівалася в тому, що зараз вона провалиться в чорноту. Вона стала переконувати себе, що їй треба падати вперед, на сходи, а не назад, у порожнечу, але тут у неї в голові знову прояснилося. Вона сіла, поставивши тазик собі на коліна, і так сиділа з похиленою головою, поки не дорахувала до ста, мугикаючи «Міссісіпі» між кожними двома числами. Потім знову зіп'ялася на ноги й закінчила своє сходження. На другому поверсі гуляли протяги і там було навіть прохолодніше, ніж на кухні, але на той час, коли Лізі туди дісталася, вона знову вкрилася рясним потом. Піт проникав у розтин на її груді, й незабаром до лютого болю додалося ще й свербіння від солі. І їй знову дуже хотілося пити. Спрага мучила її на всьому шляху від горла до шлунка, так їй здавалося. Це принаймні можна було залагодити і що швидше, то ліпше.

Вона заглянула в кімнату для гостей, коли повільно її проминала. Там було все перероблено після 1996 року — навіть двічі, — але вона без жодних проблем одразу побачила чорне крісло-гойдалку з емблемою Менського університету на спинці… і чорний екран телевізора… і вкриті візерунками паморозі вікна, що змінювали колір, коли змінювалося сяйво в небі…

Облиш, маленька Лізі, це давно відійшло в минуле.

— Воно все відійшло в минуле, але нічого не було зроблено! — роздратовано закричала вона. — У цьому вся хрінова проблема!

На цей вигук вона не дістала відповіді, але тут, нарешті, вона дійшла до великої спальні з прилеглою до неї ванною кімнатою — Скот, який ніколи не відзначався делікатністю, називав цей комплекс «трахкімната з нужником». Вона поставила тазик, узяла склянку для зубних щіток (там досі було їх дві, але тепер вони