Читати книгу - "Історія Лізі"

Те, що вона побачила, не вельми її підбадьорило. Її очі блищали синіми іскрами на дні глибоких темних провалин. Шкіра під ними мала темно-брунатний колір. Ніс був скривлений ліворуч. Лізі не думала, що він зламаний, але хто знає. Богу дякувати, вона могла ним дихати. Під носом була велика кірка засохлої крові, яка опускалася по обидва боки від рота у формі гротескних, як у Фу Манчу,[62] вусів. «Поглянь-но, мамо, я мотоцикліст», — хотіла вона пожартувати, але слова не вилетіли у неї з рота. Зрештою, це був ідіотський жарт.

Її губи так розпухли, що вивернулися зсередини назовні, надавши її побитому обличчю гротескного ображеного виразу прийди-й-поцілуй мене.

«Чи я справді думала їхати до Ґрінлона, домівки славетного доктора Олберніса, в такому стані? Невже я справді про це думала? Та їм же досить буде одного погляду — і вони одразу викличуть „швидку допомогу“, щоб відвезти мене до справжньої лікарні, до такої, де вони мають відділ негайного інтенсивного лікування.

Ні, ти думала не про те. Ти думала…»

Але вона закрила цю тему, пригадавши те, що мав звичай казати Скот. Дев’яносто вісім відсотків того, що відбувається в людських головах, їх абсолютно не стосується. Можливо, це була правда, а може, й ні, але поки що їй ліпше робити так, як вона робила, коли підіймалася сходами: опустити голову й повільно ступати вперед крок за кроком.

Лізі довелося пережити ще кілька прикрих хвилин, коли вона ніяк не могла знайти вікодин. Вона вже майже відмовилася від цього наміру, подумавши, що пляшечку забрала одна з трьох дівчат, які приходили до них навесні прибирати, коли несподівано знайшла її схованою за полівітамінами Скота. І чудо з чудес, дата останнього використання пігулок була в цьому самому місяці.

— Марнотратство до добра не доведе, — сказала Лізі й проковтнула три таблетки.

Потім наповнила пластиковий тазик теплою водою і вкинула в неї жменю пакетиків чаю. Хвилину спостерігала за тим, як безбарвна вода стала забарвлюватися в бурштиновий колір, потім стенула плечима й укинула в тазик решту пакетиків. Вони осіли на дно потемнілої води, й вона подумала про молодика, який колись сказав:

Трохи боляче, але це допомагає. Воно справді дуже й дуже допомагає, Лізі.

Це було в уже далекому від неї іншому житті. А тепер вона мала сама подбати про себе.

Вона взяла чистий рушник, знявши його з вішалки біля зливальниці, занурила його в тазик і м’яко викрутила. «Що ти робиш, Лізі?» — запитала вона себе… але відповідь на це була очевидною, чи не так? Вона досі йшла по сліду, який залишив для неї її мертвий чоловік. По сліду, який вів у минуле.

Вона дозволила клаптям своєї подертої блузки впасти на підлогу туалетної кімнати і з гримасою наперед відчутого болю притулила намочений у чаї рушник до своєї покаліченої груді. Вона й справді заболіла, але супроти жалючого покусування її власного поту це відчуття було майже приємним, як ото коли полоскаєш рота ефективним засобом проти стоматиту.

Це допомагає. Це справді допомагає, Лізі.

Тоді вона в це повірила — майже повірила, — але тоді їй було лише двадцять два роки і їй хотілося багато в що вірити. А тепер, коли вона в щось і вірила, то лише в Скота. А Місячне Коло? Так, дуже схоже, вона вірить і в це. Вірить у світ, який існує майже за найближчими дверима й ховається за багряною завісою в її свідомості. Питання полягало лише в тому, чи є він доступним для подруги уславленого письменника тепер, коли він мертвий, а вона залишилася сама по собі.

Лізі викрутила рушник, намочений у крові та в чаї, занурила його знову, знову притулила до своєї пораненої груді. Цього разу защипало вже менше. «Але це не лікування, — подумала вона. — Просто ще одна позначка на дорозі в минуле». А вголос вона сказала:

— Ще один бул.

Обережно притискаючи до себе намочений рушник і тримаючи закривавлений квадратик африканки — оздобу доброї матінки — у лівій долоні, яку вона затиснула в кулак під своїми грудьми, ЛІЗІ повільно увійшла до спальні й сіла на ліжко, дивлячись на срібну лопату з написом УРОЧИСТА ЦЕРЕМОНІЯ ЗАКЛАДИН БІБЛІОТЕКИ ШИПМЕНА, викарбуваним на лезі. Атож, там і справді видно було невеличку зазубрину, де лопата спершу вдарила по пістолету Білявчика, а потім і по його фізіономії. Вона має лопату і, хоч жовта африканка, в яку Скот кутався в ті холодні ночі 1996 року, давно кудись поділася, вона мала від неї цей спогад, цю оздобу.

Бул, кінець.

— Хотіла б я, щоб це був кінець, — сказала Лізі й лягла на спину, все ще притискаючи вологого рушника до груді. Біль поступово стихав, але це лише почав діяти Амендин вікодин, досягши результату, якого не змогли б досягти ані чайне лікування Пола, ані застарілий аспірин Скота. Коли вікодин вичерпає свої можливості, біль повернеться. Повернеться і Джим Дулей, автор цього болю. Питання було в тому, що вона робитиме під час цієї перерви? Чи могла вона щось робити?

«Єдине, на що ти абсолютно неспроможна, — це заснути».

І це дуже погано.

Якщо сьогодні до восьмої вечора професор нічого мені не повідомить, наступне калічення буде набагато гіршим, сказав їй Дулей, і Дулей організував усе так, щоб вона опинилася в безнадійному становищі. Він також наказав їй доглянути себе й нікому не повідомляти, що він був тут. Досі вона виконувала його настанови, але не тому, що боялася бути вбитою. В якомусь розумінні, знання того, що він хоче вбити її, надавало їй певну перевагу. Вона могла тепер не турбуватися про те, щоб умовити його бути розважливим принаймні. Але якби вона зателефонувала до офісу шерифа… то…

— Ти не можеш вирушати на пошуки була, коли в домі повно здоровенних заступників шерифа, які пильно тебе охороняють, — промовила вона. — А я…

А я думаю, Скот хоче мені сказати щось іще. Або намагається.

— Мій любий, — сказала вона, звертаючись до порожньої кімнати. — Я хочу тільки знати, що ти хочеш мені сказати.

3

Вона подивилася на електронний годинник, який стояв на столику біля ліжка, й була приголомшена, побачивши, що ще тільки за двадцять хвилин одинадцята. Їй здавалося, цей день уже триває тисячу годин, але, певно, так