Читати книгу - "Місто біля моря"

… Під склом у вітрині лежали знівечені сішки і ствол німецького кулемета «машингевера». На його воронованій сталі помітні були тьмяні плями. Можливо, то була кров мого польського друга Юзика та його бойових друзів, знайдених мертвими біля цього кулемета.

— Коли Стародомський зрозумів, що до вокзалу йому не пробитися, — сказав Лазарєв, — він і його товариші залягли з оцим кулеметом у кущах біля роздоріжжя і втрьох затримували ворожу мотопіхоту, не підпускаючи її до фортеці. Ви тільки подумайте: утрьох на відкритому майже місці вони стримували під вогнем лавини ворогів! Підзамчани, які йшли поблизу, розповідають, що фашисти вели по цій вогневій точці вогонь двома батареями та полковими мінометами, і лише після цього їм удалось подавити її…

Ми йшли по зарослій жимолостю і свіріпою фортечній стіні до того самого місця, де вилазив сюди перед своєю смертю Юзик Куниця.

Оглушаючи нас тріскотінням мотора, виринув із-за Довжецького лісу і повільно поплив над нашими головами жовтуватий «кукурузник», «Чи не професор це летить зі Львова на виклик Олени Лук’янівни?» — подумав я.

— А чи знаєте ви, друзі, хто одним з перших описав наше місто? — сказав Лазарєв.

— Хто? — спитав Маремуха.

— Поет Батюшков! Адже він служив тут!

— Настане ще час, — мрійливо сказав Петро, — коли ви, Валеріане Дмитровичу, приділите в своєму музеї почесний куточок ще одному нашому спільному товаришу і землякові.

— Кому саме? — пожвавішав директор заповідника.

— Олександру Бобирю!

— Я такого не пам’ятаю.

— Де вам пам’ятати Сашка Бобиря, коли ви і нас насилу впізнали! — сказав Маремуха. — Олександр Бобир учився у вашій же школі, потім перейшов у фабзавуч. Згодом потрапив до Азовського моря. Став захоплюватися авіацією. Складали вони, складали несправний учбовий літак разом з приїжджим льотчиком, знайшли до нього детальки, яких бракувало, а потім як шугнули над морем! Ми й подумати не встигли, що і як, а вже Сашко нам з неба рукою махає…

— Але цього ще замало для того, щоб увічнити пам’ять вашого друга в музеї, — обережно сказав Лазарєв. — Зараз літають сотні і тисячі юнаків.

— А ми й не думаємо, що лише за один оцей перший рискований політ треба увічнити пам’ять Бобиря, — відповів Петро. — Сашко відзначився іншим. У 1936 році він добровільно поїхав допомагати республіканській Іспанії. Він літав там на «курносих», збив два літаки «Савойя» і, здається, три «юнкерси» і загинув у повітряному бою під Теруелем. У газеті «Мундо обреро» про нього некролог був. Уже згодом я познайомився з одним іспанським льотчиком. Фернандес на прізвище. Його навчав літати Сашко Бобир. Фернандес мені і фотокартку його показував. Стоїть наш Сашунька, обнявшись із смуглявим іспанцем на польовому аеродромі. Обидва в комбінезонах. Сміються. А вдалині — гори. Як я жалкую, що. не випросив тоді у Фернандеса цю фотокартку. Оце б зараз передав її вам.

— Не журись, Петре, — сказав я, — яких тільки зустрічей не буває в наш час. А може, твій Фернандес командує партизанським загоном де-небудь під самим носом у Франко? І фотокартка ота все ще в нього? І, можливо, настане час, коли Фернандес та його партизани вільно, не боячись іспанських жандармів, покажуть нам могилу Бобиря?

— А вже коли доведеться вам побувати там, — сказав Лазарєв, уповільнюючи ходу, — то я вас дуже попрошу — візьміть землі трошки з цієї могили! Я виставлю її в музеї і напишу: «Земля Іспанії, за свободу якої пролив свою кров юнак з Поділля Олександр Бобир!»

— Валеріане Дмитровичу, — сказав, помовчавши, Маремуха, — ви зв’яжіться з істориками Львова. Нехай напишуть вам, як поводили себе захисники Старої фортеці, визволяючи від фашистів Львів. Туди ж першими прорвалися якраз танкісти-уральці. Танкіст з Уралу Олександр Марченко підняв над ратушею Львова червоний прапор. Усі ці факти являють безперечний інтерес і для вашого музею. Зробіть особливу вітрину: бойовий шлях на захід танкістів, які визволяли Подільську землю!

— Хороша думка! — згодився Лазарєв. — Але, власне, захисників Старої фортеці лишилось мало. Більша частина гарнізону, яким командував старший лейтенант Стецюк, була забита або поранена. А ті з них, що чинили опір до кінця — до моменту, коли з’єднались Перший і Другий Українські фронти, — так стомилися, що на якийсь час змушені були затриматися в другому ешелоні. Наприклад, Стецюк, коли довідався, що головні сили Радянської Армії підійшли до Поділля і фашисти загорлали своє «капут», сказав товаришам: «Ну, поки що все. Своє завдання ми виконали». Упав тут же, під вежею Кармалюка, на мокру землю і проспав без перерви п’ятнадцять годин! Будили його, будили — нічого не вийшло. Приїхав командир бригади, глянув на сплячого, махнув рукою і сказав: «Не займайте його. Нехай спить. І орлу потрібен відпочинок!»

— А що з Димою, Валеріане Дмитровичу? — запитав я.

— Погана історія з Димою! — відповів Лазарєв. — Уже в останній день оборони снаряд із «тигра» розбив Архиєпископську. Разом з уламками вежі важко контужений Дима упав у двір. Він і досі не може сказати ані слова…

— Дозвольте!: Так це до нього професора з Львова викликали? — скрикнув я. — Як же я раніше не догадався?

— Уже викликали? Дуже добре! — зрадів Лазарєв.

— Може, це він і пролетів зараз на «кукурузнику?» — сказав я.

— Давай сходимо до Дими, га, Василю? — запалився Маремуха.

— Сходимо! — згодився я. — Раз ти сьогодні лишаєшся у місті, у нас часу вистачить. До того ж я знаю Олену Лук’янівну. Вона його лікує і, гадаю, пропустить нас.

Всюдихід підполковника Маремухи привіз нас на базарчик. Тут ми купили Димі гостинця: домашньої з часничком і димом свинячої ковбаси, яєць, окраєць свіжого питльованого хліба з кмином, кілька колючих молоденьких огірочків, масла, загорнутого в мокрий гарбузовий лист, плитку шоколаду і букет запашного, в краплинах ранішньої роси жасмину.

Побачила нас з усім цим Олена Лук’янівна і завагалась:

— Як бути з вами, просто не знаю, — розвела вона руками. — Півгодини тому Диму почав оглядати професор. Зараз він пішов на телефонну станцію. Хоче викликати Ленінград. Я можу пропустити вас до хворого, але на одну хвилинку.

Ми сподівались знайти на ліжку хвацького забіяку, який не знає в житті слова «ні». Адже таким уявляли ми з розповіді Лазарєва Диму — хлопчика з далекого Сибіру. А перед нами, трошки звівшися на подушках, лежав надзвичайно тихий, вилицюватий хлопець-росіянин і соромливо усміхався.

Комендант однієї з сторожових веж фортеці і кавалер ордена Слави подивився на нас, одягнутих у чисті накрохмалені халати, з подивом і надією. Можливо, йому здалося, що це нові професори встигли так швидко примчати сюди з Ленінграда на якомусь надшвидкісному літаку.

Щоб