Читати книгу - "Місто біля моря"

— А ви узнали прізвище провідника, Валеріане Дмитровичу? — спитав Маремуха. — Він, здається, справді наш земляк?

— Не тільки земляк, але і мій вихованець… Це був Йосип Вікентійович Стародомський! — з гордістю сказав Лазарєв. — Ви його навряд чи пам’ятаєте. Він довгий час був відсутній.

— Кого не пам’ятаємо, Стародомського?! Юзика Куницю! — вигукнув я.

— Але ж Стародомський був моряк? — в свою чергу здивувався Петро. — Яким же чином потрапив він в оце далеке від моря місто, та ще в дні війни?

— Він був моряком, не заперечую, — сказав Лазарєв. — І, мабуть, більше аніж хтось інший в цьому місті, саме я можу підтвердити оцю його професію. Прошу вас заглянути на кілька хвилин у музей…

… Він дивиться з портрета, облямованого жалібною стрічкою, усміхнений, милий Юзик Стародомський, в нарядному морському кашкеті-капітанці. Обличчя його лишилось майже таким же сухорлявим, смуглявим, упертим, як і в отой липневий ранок, що промайнув, як зустрічна віха, понад двадцять років тому, коли стояли ми разом з Юзиком на капітанському містку при підході до Маріуполя.

Під прозорим склом зберігається кілька експонатів. Перше, на чому зупиняється мій погляд, коли ми підходимо до вітрини, де іржавий турецький ятаган. Під ятаганом видно зроблений ще чверть століття тому вицвілий напис: «Дар учня вищого початкового училища Йосипа Стародомського».

Виникає в пам’яті сонячний день, неділя.

Ми гуляємо по Старій фортеці. Шукаючи гніздо коноплянки, яка випурхнула з кущів глоду, Юзик довго шелестить віттям під вежею Донна і нарешті з’являється звідти сяючий, несучи в руці оцю турецьку зброю — слід часів кривавих і жорстоких.

З якою гордістю, сопучи носом, стежив він потім за тим, як наш головний радник у справах міської старовини Валеріан Дмитрович Лазарєв, мало не торкаючись скельцями пенсне до іржавих піхов зігнутого ятагана, вивчав його і нарешті визначив: «Це зброя другої половини сімнадцятого століття. Не виключена можливість, що його загубив хто-небудь з турецьких яничар, коли вони тікали з Поділля від російського війська!..»

Біля дитячого дару Стародомського лежав тепер довгастий товстий зошит у твердій палітурці. На білій наклейці я прочитав зроблений тушшю напис: «Вахтовий журнал пароплава «Слава Азова».

— Ви знаєте, що таке вахтовий журнал? — запитав Лазарєв, помітивши, що ми з деяким нерозумінням втупили очі в цей експонат. — Це важливий документ, який повинен вивезти на сушу кожен капітан в разі загибелі судна. Це жива історія корабля: його рейси, запис усіх подій на борту.

— Яким же чином журнал опинився тут? — запитав Петро.

— В останні хвилини бою Стародомський захопив журнал з собою і вибрався з ним на сушу, — сказав Лазарєв. — Ну, а потім він привіз журнал сюди.

— Дозвольте глянути, що записано в журналі? — поцікавився я.

— А чого ж, — згодився Лазарєв. — Ви близькі друзі покійного.

З цими словами директор заповідника відкрив вітрину і подав мені товстий зошит. Перші сторінки списані були незнайомими почерками.

Поспішність, з якою були зроблені записи в журналі в перші дні війни, давала можливість уявити обстановку на Південному морському театрі військових дій у другій половині 1941 року.

«15.02 — Сигнал: ворожі літаки. З норд-осту.

Тим же курсом.

15.08 — Праворуч, на курсовому куті 80°, зроблений наліт німецької авіації на сусідів. Налітає 10–15 фашистських торпедоносців і бомбардувальників.

15.17 — Поранений стармех Воскобойников. Сліпе поранення розривною, в хребет.

15.20 — міцність атаки ослабла. Бомблять з великих висот. Вогонь кулеметів і гармат продовжується. Наказав Костенку замінити важко пораненого Воскобойникова в машині. Воскобойникова внесли в салон, де йому подали першу допомогу…»

Я перегорнув кілька сторінок вахтового журналу і побачив запис, хоч і зроблений Юзиковим почерком, але дуже крупними, нерівними літерами:

«Світає. Я на краю коси. Невже Білосарайська? Як сюди потрапив — нічого не знаю. Рядом викинута на берег суднова шлюпка. Суцільний, нестихаючий шум у вухах. Очевидно, результат контузії. Руки обварені паром. Вибух казанів? Записую лише те, що твердо пам’ятаю.

Учора, 7 жовтня 1941 року, о 10-й годині ранку ще торгував базар, і я відрядив туди Гришу Гусенка, видавши йому всю готівку з каси. Сусідні судна приймали на борт поранених і машинне обладнання. Ми були на рейді, чекаючи своєї черги стати під вантаження. Приблизно о 13.00 до самого порту несподівано прорвались танкова колона ворога і автоматники.

Бачачи, що інші судна закінчують вантажитися, я всіма, що були в моєму розпорядженні, вогневими засобами, крейсуючи на малих обертах машини, щоб не сісти на мілину, прийняв бій з гітлерівським авангардом. Приймаючи на себе його вогонь, я хотів дати можливість відійти товаришам. Бачив, як багато суден відчалили і, шикуючись у кільватер, вийшли морським каналом на зовнішній рейд. Дістав вісім гарматних влучань з танкових гармат ворога. Два німецьких: танки підпалив на причалі. Бачив, як під вогнем моїх кулеметів падали фашистські автоматники. Уже став відходити — пряме влучання в машину вивело судно із строю. Продовжував вести бій з потопаючого судна.

Перестали стріляти лише тоді, як гармати пішли під воду і гарматна обслуга попливла. Далі стався вибух, і більше я нічого не пам’ятаю…»

— Контузія була щонайтяжча, — сказав Лазарєв. — Йосип Вікентійович Стародомський ледве чув, навіть коли добрався сюди. І обличчя було ошпарене. Мені розповідав про це його дядько, лісник. Від лісника я й одержав оцей вахтовий журнал. У самому кінці е ще один, вартий уваги запис…

На останніх сторінках вахтового журналу, відділених від службового тексту кількома чистими аркушами, ми прочитали рядки, написані наче старечою рукою, нерівними літерами:

«Я проклинав себе за те, що тяжка контузія не дала мені прорватися на схід, хоч як я намагався це зробити! Опинившись у Ясинуватій, я влаштувався на ешелоні з вугіллям і вирішив до одужання шукати притулку в родичів.

Усе далі й далі, до самої Москви, пересувався фронт. Падлюки — гітлерівські запроданці з жовто-блакитними пов’язками базікають, що наших перемагають. Неправда! Росії не перемогти! Не перемогти і України, поки вона з Росією! Повстане каміння з могил дідівських, якщо не лишиться живих радянських людей.

Фашист, чий би ти не був, — ти не переможеш! Захлинешся своєю власного кров’ю — не тепер, так згодом…»

— Ці рядки стосуються зими тисяча дев’ятсот сорок першого — сорок другого року, — сказав Лазарєв і подивився на портрет, з якого усміхався нам худорлявий нащадок