Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)"

— Ти чого? — спитав Савицький не без цікавості. Дотепер якось не доводилося йому бачити, аби баба реготалася після любовної пригоди. Дідько його маму знає, може, то в панів так водиться!

— Я подумала, ох, я подумала, що то за сенсація буде на все Покуття, як у моїх тестів з'явиться внук.

— Що-о? — злість, презирство, зненависть, що водночас прозвучали в його окликові, заскочили Орисю так, що відчула, як зціпеніла їй потилиця. — Не бійся, — єхидно усміхнувся, — не народиться! Якби мені було все одно, кого мій син буде мамою кликати, то він давно був би вже на світі. Але мама мого сина у криміналі. А я хоч простий мужик, перепрошую вас, панійко, але своїм насінням не розкидаюся.

Кров відплила Орисі з обличчя, і воно стало холодне. Вона торкнулася його пальцями і не впізнала під ними своєї шкіри.

Їй хотілося схопити ставник з запаленою свічкою і заїхати тому хамові по голові.

Критичний момент минув, і Орися зітхнула з полегкістю: слава богу, що розсудок взяв верх над розгуканими нервами.

— Ти що, мой, — навмисне ужила діалектного слівця, — почав розрахунки з Річинськими?

— А якби і так, то що? Колись тра було початок зробити, — розсміявся їй у вічі. — Бувай здорова, файна молодице, та не бануй, що час стратила зі мною!

Насадив капелюх на потилицю і вийшов з ванькира, насвистуючи мелодію знайомої Орисі коломийки.

За якийсь час Ілаковичева з порога входових дверей корчми гукнула у темінь:

— Гей, Василю, подавай коні!

Коли бричка під'їхала, Орися скочила на переднє сидіння, вихопила віжки з рук фірмана, взяла батіг і почала пужалном періщити кінські зади. Спантеличені та настрашені такою поведінкою, коні рвонули на вулицю, мало що не перевернули брички, зачепивши переднім колесом об велетенську бочку з дощівкою.

На гостинці невістка отця Ілаковича, як би до решти зійшла з розуму, гнала коні, начеб табун вовчий біг за нею. Ще добре, що з огляду на пізню пору ніхто не попадався на шляху, а то нещастя було б готове.

Коли увігналася на приходство, коні і вона сама стікали потом.

Ольга Річинська захворіла ревнощами.

Недуга навістила її у сні, коли ні розсудок, ні воля не могли дати їй належного відпору. Раптовість захворювання нагадувала початок занедужання Нелі, хоч її хвороба, як говорили лікарі, мала свій інкубаційний період.

Мала господинька стала страшним відкриттям для себе самої. В її нутрі, як виявилося, була ще одна, не звідана досі комірчина, про існування якої вона не мала поняття.

«Невже ж я можу бути й такою?» — запитувала себе. Пригнічувало її те, що ні до кого іншого не могла звернутися з цим питанням.

Розсудливість, велика душевна рівновага, саможертвеність, а наді все глибоке, хоч і не ефектне на перший погляд почуття дівочої гідності — всі ці добрі якості її на тури, що за них і отримала вона почесне названня «мала господинька», тепер лежали перелякано ниць перед потворою в її натурі.

Єдина особа, яка могла б зрозуміти Ольгу, вмерла.

Як часто згадувала вона тепер тітку Христину і як розуміла мотив її розпачливого кроку!

Ольга почувала себе з нововідкритою коміркою у своїм нутрі, наче у глухому лісі сам на сам з страшним, допотопним звіром.

Наступила на неї незнайома, велетенська, може, ще мезозойська темна потвора, а вона не могла од неї ні втекти, ні сховатися, бо, куди не ткнулася, куди не метнулася б, всюди натрапляла на її кліщенаті лапи.

Ненормальність реакції на заяву Сташки, що вона спала з Бронком Завадкою, була й в тому, що звістка про це не була аж ніякою новиною для Ольги. Він же сам назвав колись Ользі Стаху своєю фактичною жінкою.

Невже ж і ця хвороба мала свій (який довгий!) інкубаційний період?

Шалені ревнощі спустошили все нутро малої господиньки. Стали вони для неї свого роду манією переслідування.

Коли увечері ставала навколішки до щоденної молитви, сама відчувала, що більше грішить, ніж очищається від гріха.

Мала сердечний жаль, болючу претензію до Бронка, що посмів не дочекатися її, долею йому судженої! Хотіла неможливого супроти фактів життя. Хотіла абсолюту в коханні: все віддати і все взяти. Бути для нього тим, чим він скоро станеться для неї: початком і кінцем.

Мав бути, як і вона, без досвіду у цих справах, без спогадів, без можливості порівняння. Мали бути для себе першовідкривачами і вчителями заразом у великій тайні природи. Тільки їх єдине кохання мало бути поезією. Хотіла, ах, як цього хотіла, щоб колись-колись, як кінчатиметься їхня спільна путь, він міг їй сказати: «Ти була єдина жінка в моїм житті», а вона щоб могла йому відповісти: «Ти був єдиний мужчина, якому була дана ласка дістати мене».

Одночасно Ольга розуміла всю марність своїх запізнілих, неможливих претензій до Бронка, але нічого не могла вдіяти з собою.

При зустрічах з ним була маломовна і стримана. Не уникала його пестощів, але й не йшла їм назустріч, як раніше. Сиділа з віддутими загнівано губами, з хмурним, блукаючим поглядом.

— Ти приховуєш щось від мене, — не питав, а відразу констатував Бронко.

Котрогось вечора, коли знову повторяв це саме, Ольгу прорвало:

— Ти її любив?

— А я ніколи цього не заперечував…

— Тоді, на вулиці Легіонів, вона видалася мені такою вульгарною, такою негарною, що я не вірила, що вона могла тобі коли-небудь подобатися. Але пізніше я змінила свою думку. Ти ж любиш сильні враження, а вона така стихійна. Я бачила тоді на містку, яка вона була роз'ярена та одчайдушна. В неї є той злий вогник, який, напевно, може захопити. Тільки не переч, прошу… Я знаю. Я маю передчуття.

Бронко, що бавився Олиною косою, притиснув дівчину до грудей.

— А я ж сказав уже тобі, що не заперечував ніколи і не заперечуватиму. Може, так і повинен поступити галантний кавалер, але це була б брехня… ну, одним словом, свинство з мого боку. А я, маленька, свинею ніколи не був і не хотів би нею бути навіть для спокою твого серця. І що з того, що я її любив? Любові не можна порівняти поміж собою, хоч вони й складені з однакових елементів. Мені здається, що кожна любов інша, не схожа на попередню, хоч і всі на світі любові, як я вже сказав, сестри поміж собою. Поетично сказано, правда? Єдиним мірилом, слухай, так мені здається, сили любові є глибина сліду, який вона