Читати книгу - "Загублена земля. Темна вежа III"

— Проповзи під ними, золотко. І гляди не зачепи, бо якщо ти зачепиш котрийсь із цих дротиків, то половина всіх сталевих прибамбасів й цементу, які тільки є в цьому місті, звалиться на твою маленьку дурненьку голівку. І на мою теж, хоча навряд чи тобі буде до цього діло, правда? А тепер повзи!

Джейк зняв наплічник, поклав на землю і поліз у щілину під тонкими туго натягнутими дротами, штовхаючи його перед собою. Він збагнув, що, попри все, йому ще хочеться трохи пожити. У нього було таке відчуття, що всі ці кучугури сміття, що хитко балансували навколо, тільки й чекають, щоб звалитися на нього. «Мабуть, ці дроти утримують пару замкових каменів, — подумав він. — Якщо один із них порветься… попіл і порох, нам усім каюк». Спиною він трохи зачепив один із дротів, і високо над головою щось зарипіло.

— Обережно, хлопче! — мало не простогнав Ґешер. — їй–бо, обережніше!

Допомагаючи собі ногами і ліктями, Джейк проповз під перехрещеними дротами. Смердюче, мокре від поту волосся знову лізло в очі, але він не наважився його прибрати.

— Все, вставай, — нарешті пробурчав Ґешер і поповз сам. Утому, як вправно і невимушено він подолав підступно натягнуті троси, відчувалася тривала практика. Джейк замірився було знову вдягти наплічник, але не встиг — його вхопив Ґешер. — А що там, золотко? — спитав він, зазираючи всередину. — Є щось смачненьке для старого друзяки? Бо старий Ґешер ой як любить смаколики!

— Там нема нічого, крім…

Ґешер блискавично підняв руку, складену в кулак, і так сильно зацідив Джейкові межи очі, що в нього з носа фонтаном бризнула кров.

— За що? — крикнув Джейк, розлючений від болю.

— За те, що ти розпатякуєш! Я сам бачу, що там є, а чого нема! — прогорлав Ґешер і викинув Джейків рюкзак. А потім вишкірив зуби, як небезпечний лютий пес. — За те, що ти ледь не поваляв усю цю халабуду! — Він замовк і додав уже спокійнішим тоном: — А ще мені так захотілося. Нічого не вдієш. У тебе таке тупе рило, що мені так і хочеться тобі наваляти. — Жахлива усмішка розійшлася ще ширше, демонструючи гнилі білуваті ясна. Без цього видовища Джейк точно міг обійтися. — Якщо твій крутий друзяка нас і дожене, буде йому подаруночок коло цих дротів, ге? — Не перестаючи шкіритися, Ґешер глянув угору. — Наскільки я пам'ятаю, десь там вмощений міський автобус.

Джейк почав схлипувати. Сльози безвиході і втоми струмками стікали по брудних щоках, залишаючи на них світлі доріжки.

Ґешер замахнувся на нього розчепіреною рукою.

— Бігом, золотко, бо я зараз сам заплачу. Знаєш, я такий сентиментальний, а вже коли починаю плакати й тужити, то нішо мені не миле, крім як надавати комусь мордасів. Це єдине, що може мене звеселити. А ну пішов!

І вони знову побігли. Здавалося, Ґешер навмання обирає стежки, що вели в черево цього смердючого лабіринту, стусанами в плечі вказуючи Джейкові, куди бігти. За деякий час почувся звук барабанів. Він долинав звідусіль і нізвідки. Для Джейка це стало останньою краплею. Він попрощався з надією і тверезим мисленням та, склавши руки, пішов на дно страхітливої безодні.

17

Перед барикадою, що загатила всю вулицю, Роланд зупинився. На відміну від Джейка, він не плекав надій, що там, на тому боці, відкритий простір. Будинки на сході від цього пункту — це, напевне, острівці для вартових серед моря сміття, інструментів, непотребу… і, поза сумнівом, пасток. Дещо з усього цього мотлоху лежало тут уже п'ять–шість сотень чи тисячу років, але Роланд не сумнівався, що більшу його частину потихеньку–помаленьку натягали Сиві. Східні райони Лада врешті–решт стали фортецею Сивих, і Роланд стояв зараз перед її стіною.

Він повільно пішов уперед і побачив прохід, який ховався за щербатим цементним валуном. На дрібному поросі, яким була вкрита земля, виднілися сліди — два ланцюжки відбитків ніг, великої й малої. Роланд присів навпочіпки, роздивився їх і почав було зводитися на ноги, коли помітив дещо цікаве. Крім двох ланцюжків слідів, тут був ще й третій. Лапи невеличкої тварини.

— Юк? — тихо покликав Роланд. Якусь мить було тихо, а потім із пітьми долинуло тихе «гав». Роланд ступив у прохід і побачив, що з–за рогу, де стежка вперше повертала, на нього уважмо дивляться очі з золотими обідцями. Роланд підбіг до шалапута. Але Юк відступив на крок назад, бо нікому, крім Джейка, не довіряв. Відступив і став на місці, стривожено дивлячись на стрільця.

— Ти мені допоможеш? — спитав Роланд. Десь на краю свідомості вже проступала суха червона пелена — лихоманка битви, що несла з собою невимовне полегшення. Але поки що її час не настав. Поки що він не дозволить собі розслаблятися. — Допоможеш мені знайти Джейка?

— Ейка! — дзявкнув Юк, не зводячи з Роланда стурбованого погляду.

— Тоді вперед. Знайди його.

Юк миттю розвернувся і потрюхикав уперед, обнюхуючи стежину. Слідом за ним пішов Роланд. Час від часу він зиркав на свого проводиря, але здебільшого вдивлявся у древній хідник, шукаючи якихось знаків.

18

— Господи, — сказав Едді. — Що ж це за люди такі?

Кілька кварталів вони з Сюзанною пройшли вулицею, що тяглася біля підніжжя пандуса, побачили попереду барикаду (менш ніж за хвилину до їхньої появи Роланд увійшов до замаскованого проходу і зник усередині) й повернули на північ, на широку магістраль. Едді подумав, що вона нагадує П'яту авеню, але не наважився сказати про це Сюзанні — надто вже розчарований він був цим смердючим сміттєзвалищем замість міста, щоб вимовляти вголос щось обнадійливе.

«П'ята авеню» привела їх до місця, де височіли білі кам'яниці. «Та це ж точнісінько Давній Рим. Таким його зображали у фільмах про гладіаторів, які я дивився в дитинстві», — подумав Едді. Строгі будівлі досі непогано збереглися. Здебільшого непогано. Едді не сумнівався, що колись вони слугували громадськості — там були галереї, бібліотеки, можливо, музеї. А в тій, зі склепінням, що тріснуло, мов гранітне яйце, могла розташовуватися обсерваторія. Хоча Едді десь читав, шо астрономи люблять працювати подалі від великих міст, бо електричне освітлення заважає витріщатися на зорі.

Між статечними будівлями були відкриті майданчики. І хоча траву й квіти, що колись росли в квітниках, тепер заглушили бур'яни, все одно відчувалося, що це дуже вишукане місце і колись, мабуть, тут був культурний центр міста. Звісно, відтоді багато води витекло. Едді сильно сумнівався, що