Читати книгу - "Місто дівчат"

Цілком можливо, що ти знаєш зовсім іншу жінку, ніж та, про яку розповідав мені твій батько, — ось що я хочу тобі сказати. У такому разі не ображайся, якщо моя історія суперечитиме твоїй.

Я все одно тобі її розповім.

Від Френка я дізналася, що його дружину звали Розелла, що вона мешкала в його кварталі і що її батьки (теж мігранти із Сицилії) тримали продуктову крамничку на вулиці, де виріс Френк. Тобто сім’я Розелли мала вищий статус, ніж родина Френка, бо ті були робітниками.

Я знаю, що коли Френк ходив у восьмий клас, він почав працювати в батьків Розелли посильним. Йому завжди подобались твій дідусь із бабусею, він ними захоплювався.

Вони були лагідніші й культурніші, ніж його родичі. І якраз у тій крамничці він і познайомився з твоєю мамою. Вона була на три роки молодша за нього. Працьовита. Серйозна.

Вони одружилися, коли йому було двадцять, а їй сімнадцять.

Коли я запитала Френка, чи вони з Розеллою кохали одне одного, коли вирішили одружитися, він сказав:

— Усі в нашому районі народжувалися в одному кварталі, виростали в одному кварталі й одружувалися з кимось із того самого кварталу. Я зробив так, як всі. Вона була гарною дівчиною, і мені подобалась її сім’я.

— Але чи ти її кохав? — перепитала я.

— Вона була з тих дівчат, з якими одружуються. Я їй довіряв. Знав, що вона буде добре дбати про нашу сім’ю. За коханням чи за іншими витребеньками ми не гналися.

Вони побралися відразу після нападу на Перл-Гарбор. Як і багато інших пар, із тих же причин, що й усі інші. А тоді — 1942 року, якого ж іще — народилася ти, Анджело.

Я знаю, що в останні роки війни Френк не міг надовго відлучатися, тому він досить довго не бачив вас із Розеллою.

(Флот не міг так просто відправляти хлопців з півдня Тихого океану аж до Брукліну, тож багато вояків роками не бачилися з рідними.) Три Різдва поспіль Френк зустрів на авіаносці. Він писав листи додому, проте Розелла мало коли на них відповідала. Вона не закінчила школи й соромилася свого почерку та граматичних помилок. А що Френкові родичі теж були практично неписьменні, то на авіаносці він був одним із моряків, які не отримували листів.

— Тобі було прикро, що ніхто з домашніх тобі не писав? — запитала я його.

— Я ні на кого не ображався, — відповів він. — Мої були не з тих, що пишуть листи. Хоч Розелла мені й не писала, я все одно знав, що вона не зраджує мене і піклується про Анджелу. Вона ніколи не волочилася з іншими чоловіками.

Мало хто з хлопців на кораблі міг сказати таке про свою дружину.

А потім сталася атака камікадзе і Френк обпалив понад шістдесят відсотків свого тіла. (Він запевняв мене, що інші вояки теж так важко травмувалися, але насправді з такими сильними опіками, як у нього, не вижив більше ніхто. У ті часи, Анджело, люди, в яких шістдесят відсотків тіла були попечені, не виживали. А твоєму батькові це вдалося.) Далі настали довгі місяці болючого одужання у військово-морському шпиталі. Френк повернувся додому аж 1946 року.

Він став іншою людиною. Зламаною. Тобі вже виповнилося чотири, і ти знала свого тата хіба з фотографій. Він розповідав мені, що коли знову побачив тебе за стільки років, ти була така гарна, весела й добра, що він повірити не міг, що ти його донька. Не міг повірити, що з ним могло бути пов’я-зане таке чисте створіння, як ти. Щоправда, ти його трохи боялася. Але не так сильно, як він тебе.

Його дружина теж стала йому чужою. За роки, поки Френка не було, Розелла перетворилася з гарної юної дівчини на матрону — гладку й поважну, завжди вбрану в чорне. Вона була з тих жінок, які щоранку ходять на літургію і цілий день моляться своїм святим. Їй хотілося ще дітей. Але це було неможливо, бо Френк не терпів, коли його торкалися.

Тієї ночі, коли ми дійшли аж до Брукліну, Френк розповів мені:

 — Після війни я почав спати на розкладачці в сараї за хатою. Облаштував собі там кімнату, поставив грубку. Я вже роками там ночую. Так ліпше. Нікому не заважаю, коли приходжу чи йду не тоді, як всі люди. Деколи зриваюсь серед ночі від крику, ну й всяке таке. Моїй жінці й дитині не треба того чути. Для мене сон і вся ота забава із засинанням — просто катастрофа. Краще нікого в неї не втягувати.

Він поважав твою маму, Анджело. Я хочу, щоб ти це знала.

Ніколи не сказав про неї кривого слова. Навпаки, він цілковито підтримував те, як вона тебе виховувала, і захоплювався її стійкістю перед численними розчаруваннями в її житті. Вони ніколи не гризлися. Не хапали одне одного за горло. Однак після війни майже перестали розмовляти — говорили хіба про те, що стосувалося родинних справ. Він покладався на її думку в усьому й без жодного заперечення віддавав їй свою платню. Вона перебрала на себе батьківську крамничку й успадкувала будівлю, в якій та містилася.

Казав, що їй добре вдавалося вести свою справу. Він радів, що ти, Анджело, виросла в тій крамничці, щебечучи зі всіма. («Зірочка нашого кварталу» — так він тебе називав.) Він завжди спостерігав за тобою: чи нема яких ознак, що ти перетворишся на чудного відлюдька (яким він себе вважав), але ти здавалася звичайною, товариською дівчинкою. Словом, Френк повністю довіряв твоїй мамі у всьому, що стосувалося тебе. От тільки він цілими днями патрулював вулиці, а ночами блукав містом. А Розелла весь час працювала в крамниці або доглядала за тобою. Вони були одружені хіба на словах.

Френк розповів мені, що якось запропонував їй розлучитися, щоб вона могла знайти собі ліпшого чоловіка. Він не сумнівався, що з його неспроможністю виконувати свої подружні обов’язки їхній шлюб анулюють. Вона була ще молода. Могла б народити з іншим чоловіком ще дітей, як їй завжди хотілося. Проте Розелла нізащо на таке б не пішла, навіть якби католицька церква дозволила їй розлучитись.

— Вона церковніша за саму церкву, — сказав Френк. — Якщо дала клятву, то вже її не порушить. Та й у нашому районі ніхто не розлучається, Вівіан, навіть якщо все зовсім