Читати книгу - "Аутсайдер"

— Так, сер. Хлопці й самі працювали в Дірі, на неповну ставку, і прибігли одразу, як дізналися. Багато народу понабігало, бо новина поширилась, мов степова пожежа. Спершу здавалось, що проблем не буде. Люди з усіх отворів Зміїного черева чули, як хлопчики до них гукають, і знали напевно, у яку саме діру вони влізли, бо один із гідів посвітив ліхтариком і побачив маленьку пластикову фігурку вождя Ахіґи, що її містер Джеймісон купив одному сину в сувенірній крамничці. Ма’ть, випала з кишені, поки хлопець повз. Як я вже казала, крики було чутно, та жоден дорослий у той отвір не проліз. Навіть до іграшки не зміг дотягнутися. Пошуковці заволали, щоб хлопці йшли на звук їхніх голосів, а як не буде місця розвернутися, то най задкують. Почали світити в ті дірки, махати ліхтарями, і спершу здавалося, що голоси хлопців наближаються, та потім вони стали слабшати, стихати, аж поки зовсім не змовкли. Як спитаєте моєї думки, то малі взагалі не наближалися до виходу.

— Хитра акустика, — сказав Юн.

— Sí, señor. Тож потім Роджер сказав, що їм треба переходити на бік Ахіґи, який він вивчив на своїх дослідженнях, що вони звуть спі-лелогією. Коли вони туди дістали, то знову ясно як удень почули голоси хлоп’ят, вони плакали й волали, тож рятувальники взяли зі складу мотузку й ліхтарі та пішли їх витягати. Наче й добру справу робили, та натомість вона загнала їх у могилу.

— Що сталося? — спитав Юн. — Ви знаєте? Хоч хтось знає?

— Ну, як я вже казала, це справжній бісів лабіринт. Вони лишили одного чоловіка ззовні, щоб подавав мотузку й подовжував за потреби. То був Ев Брінклі. Невдовзі після того він поїхав геть із міста. До Остіна. Горем убитий… та хоч живий і міг ходити під сонцем. А інші… — Лаві зітхнула. — Ті вже сонця так і не побачили.

Ралф замислився про весь цей жах і на обличчях решти побачив те саме відчуття.

— Ев розмотував останні сто футів альпіністської мотузки, коли почув звук, який, за його словами, був схожий на вибух «вишневої бомби» [243], що її дитина поклала до ву-нітазу і закрила кришку. А відбулося, ма’ть, ось що: якийсь довбень стрельнув із пістолета, сподіваючись так вивести хлопчиків до рятувального загону, і стався обвал. І це не Роджер стріляв, на тисячу баксів можу закластися. Старий Родж багато в чому був дурнем, особливо щодо собак, та ніколи б не додумався палити з пістолета в печері, де рикошетом можна в що завгодно поцілити.

— Або від такого звуку може обвалитися шмат стелі, — докинув Алек. — Те саме, що стріляти з дробовика в горах, щоб накликати лавину.

— І їх завалило, — здогадався Ралф.

Лаві зітхнула й поправила канюлю, що з’їхала набік.

— Нє-а. Може, так було б навіть краще. Принаймні — швидше. Та люди у великій печері, у Залі звуку, чули, що вони кличуть на допомогу, як ті самі заблукалі хлоп’ята. На той час біля печери вже зібралося шістдесят чи сімдесят чоловіків і жінок, усі бажали долучитись до пригоди. Моєму Джорджу теж закортіло туди піти — усе ж таки в тій пастці опинилися його брат і племінники, і зрештою я не змогла втримувати його вдома. Пішла разом із ним, наглядати, щоб він не втнув якоїсь дурниці на кшталт полізти за ними. Тоді б він неодмінно загинув.

— І коли сталось це нещастя, — сказав Ралф, — Клод перебував у виправному закладі, так?

— У Ґейтсвіллській трудовій школі — так вона, певно, називалася, — та це й справді був виправний заклад.

Голлі вже давно дістала з наплічної сумки жовтий блокнот і тепер, похилившись над лінійованими аркушами, робила нотатки.

— На той час як ми з Джорджем дісталися Діри, уже посутеніло. Парковка там чимала, та на ній, чорти мене бери, усього кілька місць лишилося. Біля печери встановили великі ліхтарі на стовпах, туди й назад шугали люди і вантажівки, тож місцина скидалася на якийсь знімальний майданчик у Голлівуді. Ще одна група занурилася з боку Ахіґи, у них були ліхтарі на десяток батарейок, каски й такі дуті куртки на кшталт брон’жилетів. Вони пройшли за мотузкою аж до обвалу. Довгий шлях, подекуди через стоячу воду. Завал був серйозний. Вони всю ніч та ще на наступний ранок його розчищали, щоб пройти. А на той час народ у великій печері вже не чув криків заблукалих.

— Я так розумію, що ваш дівер із командою не стали чекати порятунку на протилежному боці обвалу, — сказав Юн.

— Ні, вони пішли. Роджер чи хтось інший, ма’ть, вирішили, що знають, як вийти назад до великої печери, або ж боялися, що стеля ще дужче обвалиться. Хтозна. Та вони лишили по собі сліди, принаймні на початку: позначки на стінах і сміття на підлозі, монети й обривки паперу. Один чоловік покинув навіть свою картку з боулінгу «Тіппіт Лейнз». Ще один удар — і він би виграв собі десяток безкоштовних раундів. Про це в газеті писали.

— Як Гензель і Ґретель лишали по собі хлібні крихти, — задумливо мовив Алек.

— А потім усе враз зникло, — сказала Лаві. — Просто посеред проходу. Усі позначки, монетки, паперові кульки. Щезло без сліду.

«Мов ті відбитки ніг в історії Білла Семюелза», — подумав Ралф.

— Другий рятівний загін іще трохи пройшов уперед, вони кликали й махали ліхтарями, та ніхто не озвався. Хлопака, що писав тоді статтю для Остінської газети, взяв інтерв’ю в кількох чоловіків із другого загону, то вони одне й те саме розповідали — перед ними простягалось забагато стежок, і всі вели вниз, деякі — в тупики, інші — до роззявин темних, мов колодязі. І вони не могли кричати через ризик накликати ще один обвал, та хтось таки крикнув і, ясна річ, шмат стелі обвалився. Саме тоді вони постановили забиратися звідти, поки живенькі й здоровенькі.

— Та пошуки, вочевидь, на одній спробі не спинилися? — спитав Гові.

— Звісно що ні, — Лаві вивудила з холодильника ще одну бляшанку кóли, луснула кришкою з вушком і проковт­нула половину за раз. — Не звикла сті’ки говорить, у роті пересохло, — вона поглянула на кисневий балон. — І ця штука теж майже скінчилася, та у ванні є ще один, лежить із моїми клятими медикаментами, — це на той випадок, як хтось із вас захоче його принести.

На це завдання визвався Алек Пеллі, і Ралф полегшено підмітив, що стара не стала запалювати чергову сигарету, поки міняла балони. Щойно приток кисню відновився, вона повела мову далі.

— За всі ці роки там перебувала ще дюжина рятувальних загонів, шукали аж до землетрусу сьомого року. Після того постановили, що це надто небезпечно. Усього три чи чотири бали за Ріхтером, та печери крихкі, самі розумієте. Зала звуку добре вистояла, хоч зі стелі відламалось кілька сталактитів. А от деякі інші проходи пообвалювалися. Знаю, що так звана Мистецька галерея — точно. Після того трусу Мерісвіллську діру закрили. Головний вхід заколотили й Ахіґу,