Читати книгу - "Аутсайдер"

На мить усі замовкли. Ралф не знав, що там решта, а сам він думав про те, як воно — повільно помирати, глибоко під землею та в темряві. Йому не хотілося про це думати, але він не міг собі нічим зарадити.

— Знаєте, що мені колись сказав Роджер? — мовила Лаві. — Не більш як за півроку до своєї смерті. Він сказав, що Мерісвіллська діра, ма’ть, спускається аж у самісінькеє пекло. Тобто це саме те місце, де ваш чужинець почуватиметься як удома, як гадаєте?

— Ані слова про це, коли повернеться Клод, — сказала Голлі.

— Ой, та він знає, — відказала Лаві. — То ж його рідня. Кузенів він не надто любив — вони були старші й дуже його цькували, та все одно родичі.

Голлі всміхнулася, але не звичною сяйною усмішкою — її очі не всміхалися.

— Певна, що знає, та не знає, що ми знаємо. Хай так буде й надалі.

  11

Лаві, у якої втома вже межувала з виснаженням, сказала, що кухня буде замала для комфортної вечері на сімох, тож їсти доведеться на задвірку в, як вона висловилася, «гальтанці». Вона розповіла (і не без гордості), що Клод сам її збудував із набору, який придбав у «Хоум Депо».

— Спершу може бути трохи спекотно, але о цій годині вже зазвичай починає дути вітерець, і там є сітки від комах.

Голлі запропонувала старій пані піти полежати, а компанія хай сама лаштується до вечері надворі.

— Та ви ж не знаєте, що де лежить!

— Не турбуйтеся за це, — сказала Голлі. — Я собі на хліб заробляю пошуками всіляких речей, самі розумієте. І я певна, що ці джентльмени мені допоможуть.

Лаві здалася й покотила до себе в спальню, звідки почувся крекіт — від докладених зусиль, а потім — виск пружин у ліжку.

Ралф вийшов на ґанок, щоб зателефонувати Джинні, яка відповіла після першого ж гудка.

— Інопланетянин дзвонити додому [244], — весело сказала вона.

— Усе тихо?

— Окрім телевізора. Офіцери Рамадж і Трой дивляться «Наскар» [245]. Я тільки здогадуюсь, що вони зробили ставки, але знаю напевне, що вони поїли геть усі брауні.

— Яка сумна новина.

— О, ще заходила Бетсі Ріґґінз, немовлям похизуватися. Їй я цього так і не сказала, але малий дуже схожий на Вінс­тона Черчилля.

— Угу. Слухай, я гадаю, що хтось один, Трой чи Том, має лишитися на ніч.

— Я сподівалася, що лишаться обидва. Зі мною в ліжку. Можна буде пообійматися. Чи навіть попеститися.

— Чудова ідея. Тільки не забудь фоток наробити.

Наближалась автівка — Клод Болтон повернувся з Тіппіта з курячими обідами.

— І не забудь усе позамикати й увімкнути сигналізацію.

— Тої ночі ані замки, ані сигналізація не допомогли.

— А ти мене потіш і зроби, як прошу.

У цю саму мить чоловік, мов дві краплі води схожий на нічного гостя Джинні, вибирався зі своєї автівки. Від цього видовища Ралфові стало не по собі, наче в очах двоїлося.

— Гаразд. Ти щось дізнався?

— Важко сказати, — це так Ралф ухилявся від правди, бо дійсно вважав, що вони багато чого дізналися, але нічого хорошого. — Я спробую тобі пізніше зателефонувати, а зараз мені треба йти.

— Окей. Бережи себе.

— Неодмінно. Люблю тебе.

— І я тебе. І я не жартую — бережи себе.

Ралф спустився сходами, щоб допомогти Клоду з півдюжиною поліетиленових пакетів від «Придорожнього раю».

— Їжа вистигла, як я й казав. Та хіба вона мене слухає? Ніколи не слухала й ніколи не слухатиме.

— Згодиться.

— Підігріта курка завжди жорстка. І я взяв картопляне пюре, бо підігріта фрі — це неподобство.

Вони рушили до будинку. Біля сходів Клод зупинився.

— То ви з моєю ма’ добре поговорили?

— Так, — відповів Ралф і загадався, як йому вийти з цієї ситуації.

Виявилося, що Клод сам знайшов вихід.

— Мені не розповідайте. Той чувак наче як може читати мої думки.

— То ти в нього віриш? — спитав Ралф зі щирою ціка­вістю.

— Вірю, що та панна вірить. Та Голлі. А ще вірю, що минулої ночі тут справді хтось був. Тож про що б ви там не говорили, я цього чути не хочу.

— Може, воно й на краще. Але… Клоде? Я вважаю, що хтось один має лишитися на ніч з тобою і твоєю мамою. Певно, лейтенант Сабло погодиться.

— Передчуваєте біду? Бо я зараз нічого не відчуваю, окрім голоду.

— Не зовсім біду, — відповів Ралф. — Просто я подумав, що як станеться щось погане і знайдеться свідок, який скаже, що бачив чоловіка, дуже схожого на Клода Болтона, то в пригоді тобі буде коп, який зможе посвідчити, що ти не виходив із маминого будинку.

Клод замислився.

— Мабуть, не така вже й погана ідея. Тільки в нас немає гостьової кімнати чи чогось такого. Можна диван розкласти, але ма’ інколи встає серед ночі, як не може заснути, і йде до вітальні дивитися телевізор. Полюбляє тих нікчемних проповідників, які завжди криком вимагають пожертв на потреби церкви, — Клод раптом просяяв. — Та біля чорного входу в нас є матрац, і ніч буде тепла. Мабуть, і надворі можна заночувати.

— У «гальтанці»?

Клод вишкірився.

— Точно! Я цю крихітку сам збудував.

  12

Голлі поставила курку під гриль на п’ять хвилин, і м’ясо чудово зарум’янилось. Усі семеро товаришів умістилися в бесідці (для візочка Лаві там був обладнаний покіт), і розмова зав’язалася приємна та жвава. Клод виявився ще тим оповідачем і ділився байками про свою барвисту кар’єру «працівника служби охорони» в «Прошу, джентльмени». Історії були смішні, аж ніяк не злі чи нетактовні, і ніхто не сміявся над ними дужче, ніж Клодова мама. Вона досміялася до ще одного нападу кашлю, коли Гові розповів, як один його клієнт, намагаючись зімітувати психічний розлад і домогтися таким чином неосудності, зняв у судовій залі штани й почав махати ними перед суддею.

Причин їхнього приїзду до Мерісвілла ніхто не зачіпав.

Лаві полежала перед вечерею зовсім недовго, тож коли вони поїли, вона оголосила, що повертається назад у ліжко.

— З їжею на винос брудного посуду небагато, — сказала вона, — а той, що є, я і зранку можу помити. З цим я, знаєте, управляюся прямо з візочка, хоч треба глядіти цей клятий кисневий балон, — вона обернулася до Юна: — Офіцере Сабло, ви певні, що вам надворі буде зручно? Шо як хтось почне лазити навколо будинку, як минулої ночі?

— Мем, я озброєний до зубів, — відповів Юн, — і тут надворі дуже затишно.

— Ну… то заходь усередину, коли забажаєш. Після півночі може піднятися сильний вітер. Задні двері ми замкнемо, але під olla de barro [246] є ключ, — вона показала на старий глиняний горщик, потім склала руки на своїх неабияких грудях і злегка вклонилася. — Ви — хороші люди, і я вдячна за те, що ви сюди приїхали і вчинили з моїм хлопчиком по справедливості.

З цими словами вона покотилася в будинок. А решта шестеро ще трохи посиділи надворі.

—