Читати книгу - "Вогнем i мечем. Том другий"

Скшетуський видивився на пахолка і закліпав очима, ніби щойно пробудився від сну. Зненацька, можна сказати, щось у ньому обірвалося — він страшенно зблід, сів на ліжку і вигукнув громовим голосом:

— Хто з тобою був?

— Ваша милость! Гей, ваша милость! — кричав пахолок, злякавшись переміни на рицаревому обличчі.

— Хто з тобою був? — верещав Скшетуський і, схопивши Жендзяна за плечі, заходився трясти його й сам тремтів наче у лихоманці, але залізних обіймів не послаблював.

— Добре, скажу вже! — вигукнув Жендзян. — Нехай ксьондз робить зі мною що хоче: князівна з нами була, а тепер вона при пані Вітовській.

Скшетуський заціпенів, очі в нього заплющилися і голова важко упала на подушки.

— Рятуйте! — зарепетував Жендзян. — Ваша милость, що з вами? Лелечко, що ж я накоїв!.. Краще б мені було мовчати. О Боже! Добродію мій найдорожчий, скажіть же хоч словечко… Господи милосердний! Слушно ксьондз попереджав… Ваша милость! Гей, ваша милость!..

— Нічого! — озвався нарешті Скшетуський. — Де вона?

— Хвалити Бога, що ваша милость прийшли до тями… Ліпше я вже нічого не казатиму. Вона при дружині каштеляна сандомирського… Невдовзі тут будуть… Тільки б ви, ваша милость, не померли… Вони от-от будуть… Ми у Замостя втекли… І там ксьондз панну до двору пані Вітовської віддав… Так воно пристойніше… А то у війську теж бешкетники бувають… Богун із нею повівся чемно, але й тут усяке могло трапитися… Я стільки з нею наморочився, аж поки почав казати жовнірам: «Це кревна князя Ієремії!..» І вони ураз пройнялися повагою… Та й у дорозі я добряче витратився…

Скшетуський лежав непорушно, але очі в нього були розплющені, спрямовані у стелю, і обличчя мало поважний вигляд — напевно, він молився. Дочитавши молитву, схопився, сів на ліжку і сказав:

— Подай мені одяг і звели сідлати коней!

— А куди це ваша милость хоче їхати?

— Одяг мерщій подай!

— Знали б ви, добродію, скільки у вашої милості ниньки вдяганки — і король перед від’їздом надавав, і всякі інші вельможі. А ще три пречудових коники у стайні стоять. Мені б хоч одного такого!.. Та вашій милості найліпше було б полежати й спочити, сил же у вас, добродію, геть немає.

— Зі мною все гаразд. На коні можу триматися. Поквапся на милість Божу!

— Та я знаю, у вашої милості тіло залізне — тож нехай буде по-вашому. Тільки заступіться за мене перед ксьондзом Цецишовським… Ось вам кладу одежу… Кращої й у вірменських купців не знайти… Ви поки, мій добродію, вдягайтеся, а я скажу, щоб винної юшки принесли — ксьондзів слуга мав на моє прохання приготувати.

Після цих слів Жендзян порався зі сніданком, а Скшетуський почав квапливо одягатися у вбрання, залишене в дарунок від короля і вельмож. Та він раз у раз обіймав пахолка й притискав його до своїх переповнених почуттями грудей, а той розповідав йому усе ab ovo[88]: як Богуна, посіченого паном Міхалом, але вже підлікованого, у Влодаві зустрів, як вивідав у нього усе про князівну й пірнач одержав. Як згодом пішли вони із паном Міхалом і паном Заглобою у валадинські яри і, вбивши відьму й Черемиса, забрали князівну, зрештою, як багато їх підстерігало небезпек, коли вони тікали від Бурляєвйх людей…

— Бурляя пан Заглоба зарубав, — гарячково перебив пахолка пан Скшетуський.

— Хоробрий це рицар, — зауважив у відповідь Жендзян. Я такого ще не зустрічав, бо зазвичай один буває хоробрий, другий балакучий, третій проноза, а в панові За— глобі усе вкупі поєдналося. Та найгірше нам довелося, мій добродію, у лісах за Проскуровом, коли кримчаки за нами погналися. Пан Міхал із паном Заглобою лишилися, щоб їх на себе відтягти і погоню затримати, а я звернув зі шляху у бік Старокостянтинова, вирішивши Збараж обійти стороною, бо подумав, що, упоравшись із малим рицарем і паном Заглобою, вони саме до Збаража за нами й поскачуть. Не знаю вже, як Господь у милосерді своєму врятував малого рицаря і пана Заглобу… Я гадав, їх зарубають. А ми тим часом із панною втікали поміж військом Хмельницького, котрий ішов від Старокостянтинова, і Збаражем, під який помчали татари.

— Не швидко вони туди дісталися, їм пан Кушель добряче нам’яв боки. Але розповідай далі!

— Якби ж то я знав! Але мені й невтямки було, от ми й пробиралися з панною поміж татарвою і козаками як ущелиною. На щастя, тамтешній край наче вимер, тож ми живої душі не зустріли ні у селах, ні в містечках — усі, куди хто міг, від татар повтікали. Та у мене все одно від страху душа у п’яти сховалася: тільки б, думаю, мене не злапали, але й цього, зрештою, не вдалося уникнути.

Скшетуський навіть перестав одягатися і спитав:

— Як це?

— А ось як, мій добродію: нарвалися ми на козацький роз’їзд Донця, брата тієї Горпини, котра панну в яру переховувала. Щастя, що я його добре знав — він мене при Богуні бачив. Переказав я йому від сестри уклін, показав Богунів пірнач і оповів усе: що Богун мене, мовляв, по панну послав і що тепер чекає на мене за Влодавою. А він, позаяк був Богунові приятелем, знав, що сестра панну стереже, тому й повірив. Я гадав, він мене відпустить, та ще й підкине чогось на дорогу, а він ось що мені сказав: «Там, каже, збирається народне ополчення, ще попадешся ляхам у руки; лишайся, каже, зі мною, поїдемо до Хмельницького. У таборі дівчині буде найбезпечніше, там її сам Хмельницький для Богуна стерегтиме». Як він мені це сказав, я аж обмер — що на таке відповіси? Кажу йому тоді, що, мовляв, Богун на дівчину чекає, а я життям присягнув, що негайно її привезу. А він на це: «Ми Богунові сповістимо, а ти не їдь, бо там ляхи» Почав я сперечатися, він теж зі мною сперечався, аж нарешті каже: «Дивно мені, що ти боїшся із козаками йти. Стривай-но: а ти часом не зрадник?» Аж тоді я побачив, що немає іншої ради, крім як уночі втекти, раз він мене вже підозрювати почав. Сім потів із мене від страху зійшло, добродію мій. Став я тоді у дорогу ладнатися, коли це враз тієї ночі із загоном королівських військ налетів пан Пелка.

— Пан Пелка? — перепитав,