Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)"

Нарешті відхилились двері. Зоня схоплюється і знову падає у фотель. Замість панночки у білому светрі появляється дуже заклопотаний чимсь чоловік, аж вуха йому паленіють.

— Пан куратор просить, — чує раптом Зоня голос панночки. Панночка, відчиняючи їй двері, має привітне, трохи навіть усміхнене обличчя.

«Все буде добре», — каже собі Зоня і переступає поріг.

Кімната, в яку потрапила Зоня, своїм виглядом нагадує скоріш домашній кабінет. Лише державний герб, великий білий орел на червоному оксамиті та портрет маршала Йосифа Пілсудського свідчать про урядове місце.

За світлим столом, покритим великим склом, сидить середніх літ, з бистрими, молодечими очима, елегантний, у темно-сірому чоловік. Густа, срібного кольору чуприна на «їжака» гармонізує з загальним спокійним тоном його постаті.

— Чи… може… дочка блаженної пам'яті мого друга Аркадія Річинського? — запитує куратор носовим, тихим, але виразним, справді педагогічним голосом і ледь підводиться Зоні назустріч.

— Так, — самими губами притакує Зоня.

Поведінка Ясінського зовсім спантеличила її. Не в кожній хвилині мала Зоня певність, що він, той рекламований татків друг, відразу дасть їй, українці, працю. Але в одному була беззастережно упевнена, що Ясінський коли навіть не додержить слова, коли навіть не пообіцяє нічого, то принаймні елегантно зустріне її. Мала право цього сподіватись від нього в ім'я пам'яті покійного татка.

Довгий, без початку і кінця, час минає, а вона стоїть (жінка), а він сидить і спокійно розглядає її детально.

— Прошу сідати. Чому пані стоять?

Це не запросини. Йому просто заважає, що вона стримить йому над головою. Зоня розуміє це і сідає. Точніше, присідається до фотеля. Цей зграбний, пташиний рух, яким вона примостилась на краєчку фотеля, здається, звертає на себе увагу навіть такої статуї, як куратор Ясінський.

Він уже ласкавіше запитує, що привело її до нього.

— Я писала до пана куратора, — квапиться відразу приступити до справи Зоня. Їй не терпиться чимскоріше почути вирок.

— До мене писали? — зводить він брови, і поперечні шнури зморщок прорізують йому чоло. Тепер Зоня бачить, що куратор Ясінський уже стара людина.

— У справі посади, — з прихованою злістю на його недогадливість підказує Зоня.

Скоріше! Скоріше! Кінчати з цією процедурою, бо діафрагма дає знати про себе.

— Посади? — аж підводиться пан куратор. — У Львівській окрузі? Мушу сказати, — знову та педагогічна виразність у вимові, — що ваш лист не дійшов до мене. Очевидно, відмовили вам. Розумію. І ви порішили особисто приїхати до мене. Тепер усе ясно мені.

Він виходить з-за столу і задивляється у вікно. Зоня і собі повертає голову туди. Свідомість, що їй відмовили вже раз у посаді, відбирає всяку надію, але вона поводиться, ніби удар не зачепив її. Зоня все бачить, може з інтересом розглядати за вікном фрагмент якогось саду чи парку. Дивиться, як з горбка, стіжкуватого, як голова цукру, спускаються діти на дощечках. З вікна кабінету Ясінського вони виглядають дуже мініатюрними. Зоня фіксує і це спостереження. Замотані у теплий одяг, широкі, безшиї, на коротких ніжках, пухнасті від вовни і мжички, кумедно неповороткі, вони нагадували курчат, які щойно вилупились.

Чи мала Зоня вважати візит за закінчений? З останньої фрази куратора не могла зробити жодного висновку. Слова були безбарвні. Власне, ніякі. Нарешті куратор пригадав собі, що в нього є годинник. Це до краю збентежило її.

— А де ж ви будете обідати? — запитує її знічев'я.

Зоня червоніє. (Побила б себе за це!) Свій обід, тобто дві котлети і три шматочки хліба з маслом, має при собі.

Ясінський, видно, намагається вивести її з заклопотання. Його голос чемний, як і рух, яким нахиляється він до Зоні:

— Ще не знаєте, де будете обідати. Розумію. Я хотів би з вами поговорити, але не тут, — він неприязно оглянув свій кабінет. — Як же ми це зробимо? Де ви зупинились? У знайомих чи у готелі?

«На вулиці», — хотілось їй сказати, бо несподівана уважність куратора починає її вже дратувати. Навіщо таке питання? Ніде не зупинилась. Має думку ще сьогодні від'їхати о сьомій.

Проте відповідає з гідністю:

— Я ще не вирішила. Може, від'їду сьогодні.

— Сьогодні? — не розуміє чи не хоче її розуміти куратор. — Як же — сьогодні?

Зоня борониться, вона не хоче дати одурити себе дешевенькій надії, але, всупереч усьому, серце піддається забобонові: може, похмурий початок принесе їй світле закінчення справи? А може?

— В такому разі я чекатиму вас о третій біля Віденської кав'ярні. Поведу вас до ресторану, де ми не раз обідали з вашим покійним татком.

Він іде за стіл. Аудієнція закінчена.

Чи повинна була Зоня подякувати за це запрошення? Чи спекатись його? Непристойність це, коли запрошує на обід мужчина без твоєї згоди, чи доказ особливої опіки? Робить це Ясінський в ім'я пам'яті батька чи заради неї особисто?

«Дивно! У себе в містечку Річинські задають тон, а тут одна з Річинських переступає з ноги на ногу і мнеться, як сільська попівна, не знаючи, як слід відповісти старшому панові, коли той запрошує на обід», — думає Зоня і відчуває жаль до батьків, зокрема до татка, що не возив її по світу.

Ясінський чекає в автомашині, спізнившись на три хвилини. Зоня з остраху (можливо, був і пішов) та з образи (дозволяє жінці чекати на себе) не помітила Ясінського в автомашині. Зрештою, не припускала, що він виїде назустріч автомашиною. Зоня проходжувалась по Гетьманських валах коротким, нервовим рухом туди і назад, туди і назад і дуже засоромилась, коли Ясінський заскочив її в такому схвильованому стані. Просто чула, як її очі допіру злякано літали на всі сторони.

— Пан куратор, звідки? — вибелькотала.

— Но нарешті, — ніби зрадів і відразу заспокоївся він. Повів так зручно справу, що Зоня схильна повірити, що не вона, а він нетерпеливився з приводу цієї зустрічі. Куратор відгортає на її руці рукавичку і тепло цілує в зап'ясток.

«Яка вправа!» — думає при тому Зоня, і нерозумне смішне почуття ревнивості за тих усіх, що їм так само зручно відпинав Ясінський гудзик рукавиці, злегка щипає Зоню за серце.

Її овиває незнайомий, дискретний, але міцний запах парфумів.

Чи це теж заради неї?

Ясінський, пробі, це ж інший чоловік, бере фамільярно Зоню за плече і буквально штовхає на м'яке затишне сидіння автомашини.

— «Брістоль», — співучим тихим шелестом кидає шоферові. Той, очевидно, добре знаючи звичку свого пана, догадується, хоч і не дочув гаразд самого слова. Відкинувшись на м'яку подушку, Зоня проймається теплим почуттям зручної непорушності. Хтось добрий нарешті дав їй відпочинок. Куди вона їде і що