Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

Сонце повернуло Миросові здоровий колір обличчя; завдяки їжі, яку ми їли по селах, він ще й погладшав. Коли ми доїхали до південного Тевроана, Мирос майже досяг свого колишнього молодечого виду. Коли ми проїздили під древнім акведуком на в'їзді у місто Ташуеф, він виспівував такий ванадель, що аж змусив жерцевого слугу хихотіти в рукав. І коли ми того вечора пішли в таверну під назвою Лебідь, він справляв враження людини, що цілком відновила свої сили — ставний, бадьорий. Повечеряли традиційною їжею Долини: кебма зі сметаною й гірськими оливками, а відтак страва з перепелів з абрикосами. Після пляшки водавого вина взялися до гарячої тейви з пляшки, що в ній густо плавали цілі плоди інжиру, та слухали евменійських музик, які грали на своїх видовжених гітарах і скрипках серед вуличних ламп і тіней від дерев. Все це було схоже на вечір у Долині. Лишень сухість повітря, своєрідне відлуння звуків, а ще відчуженість та урочиста поважність гостей за іншими столами давали зрозуміти, що ми все ще перебуваємо серед гір. Ми зняли скатертину й розмітили стільницю крейдою; по цих приготуваннях Мирос навчив мене елементарним правилам лондо і швидко виграв шість дроїв з гаманця, що його дав мені жрець, після чого гукнув подавальнику:

— Іще пляшку! І принеси нам трохи курячих потрухів.

Обернувшись до мене, посміхнувся й мовив:

— Я знаю, що завдячую тобі своїм життям. Але ти винен мені шість дроїв.

— Отримаєш свої дрої, — відповів я, — за умови, що дбатимеш про своє життя.

Його обличчя набрало задумливого виразу; у світлі ламп помітно було новонабуту твердість — ознаку дорослішання.

— Я дбатиму. І про тіло, і про дух, — пообіцяв він.

Пізніше ми йшли мощеними пресованою цеглою вулицями міста, минали двері, над якими висіли мосяжні таблички з іменами власників, та співали ванадель під супровід гавкоту припнутих на ланцюги мастифів і бамкання дзвону в храмі Іви. Ми не бачили жодних помийних ям або позначених слідами розпаду завулків. Все було доглянуто, чітко, змістовно. Тіні були різко окреслені й чорні. Ми порівнювали це місто з таборами кочовиків, де сміття валялося будь-де, чекаючи, аж поки його засипле пісок.

Проходячи старим пасажем, він сказав:

— Це місто — справжня пустка. Поглянь, на всенькій площі немає жодної живої душі. Жодного запізнілого гультяя, ба навіть жодного вояка. Поглянь на ці лавочки: вони всі порожні. Або отой дім: усі віконниці на засувах. У це місце можна привести жінку — і мати повну свободу дій, не боятися, що хтось дізнається. Вона могла б носити на вулиці кестеньїйську накидку. І ніхто б, гадаю, нічого не запитав, та навіть не помітив би нічого…

— А чи могла б вона приїхати сюди з тобою?

— Та ніколи, — зайшовся сміхом.

Більше він про неї не згадував. Врешті ми опинилися перед готелем; світло ламп падало на побілені сходи, на сонну герань. Він рвучко обійняв мене за плечі й розцілував ув обидві щоки, назвавши своїм бремаро бейларе, тобто «бідним другом». Я вже почувався пригніченим від думки про те, що далі доведеться подорожувати без нього. На стук у двері з'явився буркотливий слуга. Коли ми розходилися по своїх кімнатах, наставав світанок, і Миросова постать, здавалося, мерехтіла у попелястого кольору повітрі.

А вранці я покинув місто Ташуеф, покинув Кестенью. Зробив це на облавку річкового корабля під назвою «Вона лежить, плачучи»; спершись на поруччя, мружився на причал, на купців і вояків, які лаялися поміж собою, на ящики з рибою, що гойдалися над їх головами на линвах. А ось і знайома карета: Мирос сидить на передку поруч з візником і обидва махають мені. Мирос обгорнув собі голову шалем на кестеньїйський манер. Його прощальні слова я скоріш бачив, ніж чув, — спостерігав, як він широко відкриває рота у крику. Від жерця я дочекався лише єдиного прощального жесту виставленою крізь вікно костистою долонею.

— Прощавайте! — гукнув і я, хоча знав, що вони мене не почують. Річка бурунилася під кілем, широка, повновода, молочно-голуба на обрії. По обох її боках здіймалися пагорби, густо порослі травами й квітучим терням, а над зеленню, блискучі, мов піна, сяяли вкриті снігом вершини.

Ми пропливли крізь Країну Каучуку, Країну Верб, Країну Мишей. Далеко на примарному сході лисніли Солодкі та Гіркі Озера. Села на нашому шляху звалися Вім, Лілаву, Елвіанаб — евменійська силабіка, округла й плинна, мов мед. Південніше від Вуну зустрічалися верблюди, що їх переганяли з пустелі Ваоб; у Велавіоні я вперше побачив слонів. Але ніякого захоплення це в мене не викликало; я відчував радше втому, бо країна ця була незмінно сірою, із землею кольору багна й під гнітом солоного вітру. Часто я бачив людей, що спали у своїх човнах, і губи їхні були геть білі від солі. На прибережних пасовищах апатичні вівці скубали вигорілу траву. Далеко на сході узлісся Дімавейну тріпотіли на кшталт прапорів з темно-синього шовку; ці ліси випромінювали не меншу спокусу свіжістю, ніж гори.

Помаранчеві дерева, фінікові пальми, гіркі гарбузи — колоцинти, що їх Фодра називає «квітами сну». В Ур-Броумі я сів на корабель до Тінімавету. Моя торбина, мій гаманець, що побрязкував монетами, і моє зболене серце. І це серце робить спробу знову жити, воно пульсує у мені, як пурпуровий синець. В Ур-Броумі смерділо димом і гноївкою; навіть прямі сонячні промені якимось загадковим чином не могли пробитися зі своїм світлом крізь тьмаву імлу, що залягала на сповнених нудьги площах. Коли ми відчалили од берега, з натовпу на набережній до нас все ще долинав слабкий гамір, і якась жінка поруч зі мною все плакала, прикрившись парасолькою.

Незбагненна північна країно — чудова Олондріє! Коли ми вже сягли відкритого моря, ти раптом явила нам усю красу того