Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

узбережжя, послугувавшись прозорим жестом світла, який, здавалося, містив у собі водночас скромну й чуттєву посмішку. Хвиля блакиті залила море, яке досі було важким і сірим, — блакиті, сповненої сліпучої, невимовної ніжності. А місто вдячно прийняло на себе делікатні кольори ложа з троянд на порозі смерті, всі оті вишукані відтінки рожевого й білого. На його мурах запалала барва слонової кістки, властива витертим часом мушлям, і старе золото гобеленів, і безліч інших, невловимих кольорів, а ще крейдяна сірість — тонкий вичахлий колір, цінніший для мене за усі інші, бо він немов містив у собі засадничу олондрійську печаль. Жінка обіч мене ридала з неослабним одчаєм, відкидаючи голову назад, опустивши у знемозі парасолю; з-під повік їй спливали два лискучих ручаї. А тим часом понад хвилями Солоне Узбережжя ставало все білішим, крихкішим, світлішим — і врешті стало лише світінням у морі. Глава двадцять перша
Абетка Джіссавет

— Ох! — засмутилася моя мати. — Що це? Та ти геть худий. І лице в тебе якесь зовсім інше.

Ми сиділи в патіо, оточені м'яким вечірнім повітрям. Небо набуло темно-лазурової барви, на ньому виринули перші зорі, поодинокі й бліді, немов були не справжніми зорями, а лише їх відбитками. Так закінчувався цей день, що його я провів на спині кістлявого й понурого віслюка, придбаного мною в Дініволімі; на тому-то віслюкові я проїхав через ліси і каучукові плантації, після чого опинився в мерехтливій країні чаю, а відтак добрався до скель Тіому. На господі ніхто не сподівався мого приїзду; першим мене побачив Джом у передньому дворі, проревів щось незрозуміле, кинувся до мене й притиснув до свого серця; моя мати вибігла назустріч мені з переляком у погляді, з розпатланим волоссям та лискучими від жиру долонями, замащеними на кухні. Вислано слугу, аби побіг по Лунре, що був поза домом; інші кинулися спішно готували для мене урочисту зустріч, наповнюючи патіо квітами. І ось тепер ми сиділи у плетених кріслах, огорнуті невимушеною святковою атмосферою, яку я означив для себе як відсутність мого батька.

— Бачу, я знову погладшаю, і то дуже скоро, — усміхнувся я, демонструючи порожню тарілку. Слуга забрав її й натомість подав миску з водою та рушник, щоб умити руки.

— Ой, знову погладшає! — вигукнула мати. — Та ти ніколи не був грубший за мишку. Весь свій жир ти носив на вусах…

— Таки-так, маємо тебе підгодувати, — озвалася дружина мого батька, витираючи вузькі долоні в поданий слугою рушник, відтак заходилася розгладжувати свою довгу спідницю. Довкола неї густішала темрява, а вона сиділа дуже прямо, не спираючись на спинку крісла. Останні призахідні промені підсвічували її високо запнуті лискучі коси. Обличчя являло собою худу тінь. — Бо як ми інакше знайдемо тобі наречену? — Її сміх задеренчав, немов стара ложка, що впала у мидницю. — Хоча, слід визнати, це не завадило твоєму чужоземному вихователю. Він і надалі худий, мов цвіркун, проте у Дні Моря ми відсвяткували його весілля!

Я обернувся до Лунре, глибоко вражений. Він видушив збентежену, сором'язливу усмішку; я міг лиш уявити, наскільки він вдячний довколишній темряві.

— Це правда, — тихо промовив він мовою кідеті, перевівши погляд на дерева.

Я витріщився на нього.

— Але де ж вона?

Він потер щелепу.

Моя мати лагідно відповіла:

— Лунре живе тепер у власному будинку, на Писаній Горі.

— То ви виїхали геть, — протяг я розгублено, перейшовши на олондрійську. Він відповів мені теж олондрійською; ворушив долонями у темряві, немов листям на вітрі.

— Я не міг тут залишитися назавжди, бо кого ж я тут вчитиму. Хотів сказати тобі про це пізніше, але… — Він знизав плечима і красномовно замовк. Слуги принесли з кухні дві жаровні, і в їх червонуватому світлі оприявнилась вдавано скромна гримаска на обличчі дружини мого батька.

— Мої вітання, — звернувся я до Лунре знову на кідеті.

Він подивився на мене; обличчя мав серйозне, сповнене вдячності, і темрява їй не завадила.

— Дякую, — відповів він. А тоді потягся до моєї руки, взяв її у свої долоні, поплескав, немов хотів переконатися, що я справжній, що я тут, поруч із ним. — Джевіку, — промовив упівголоса. Його голос забринів у сутінках, той самий голос. Я вже й забув, яким тонким він був, яким ламким у верхньому регістрі. Якби мені ще вчора треба було описати його голос, я б не сказав, що то був голос зношений, наче його тканина розтяглася і готова роздертися. Я б описав інший голос, гладший, шляхетніший, спокійніший; але коли він заговорив, це був саме той упізнаний мною голос: битий штормами, розшарпаний вітрами, схожий на голос старого морця, і це він за одну сліпучу мить наблизив учителя до мене. Я упізнав його саме через його голос, незважаючи на те, що волосся його було тепер довше і вибілене сіллю, ще й зав'язане на потилиці згідно з острівною модою, і попри те, що на ньому була камізелька тіомського крою, підперезані шнурком штани і шкіряні сандалі — вбрання рибалки зі скель. Його голос був той самий, колишній, як і його довготелесе тіло, його спосіб сидіти, спершись ліктями на коліна, його сумні очі некроманта. Він бавився знічев'я листочком: підпалював, підносячи до жарин так близько, що червінь пронизувала його пальці й підсвічувала укриту кров.

Ми розмовляли. Ми розмовляли про абищицю — про рибу й фруктові дерева, тіомські плітки, про смерть якогось старого чоловіка, про численні заручини. Дружина мого батька, вірна своїй прикрій натурі, лишень коментувала, ховаючи за невинною формою тих коментарів посутню їх жорстокість. Вона була мов той кинджал у тонких піхвах, за своїм звичаєм; лише трохи її стримувала думка про те, що я як екаві можу відіслати її геть. І тільки цей гнітючий страх, що було знати з напруженої та настороженої пози,