Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

— Поглянь-но, як твій син убраний, — сказала мати жартома, але дружина мого батька, не добачаючи, що робиться це з доброти душевної, згорда шморгнула носом.

— Смішне вбрання, — постановила. — Навіть його вихователь так не одягається. — Місяць освітив облудну усмішку, що перекривила її залізне обличчя.

У цьому полягав геній моєї матері — в цій пристрасній чутливості, яка робила її здатною пізнавати інших краще, ніж вони самі себе знали. Коли Лунре зібрався йти, ми пішли відпровадити його до арки патіо; за нами йшов слуга, присвічуючи тіомським каганцем, що являв собою мисочку з оливою. Каганець цей давав червонясте колихке світло, що ніяк не надавалось би до читання, бо той неспокійної барви вогник стрибав у всіх напрямках, то висвічуючи усмішку мого метра, то, відбившись од стіни, — міцно затиснуту в його руці палицю. Це був болкієт, кийок, у якому ховалося вузьке лезо. Він крутнув ручку, демонструючи білуватий жолоб.

— На випадок, якщо трапляться грабіжники, — посміхнувся, заклацнувши ручку на місце, і мати схвально сказала:

— Так, Писана Гора неблизько.

Я подивився на неї й побачив з серйозного виразу очей у миготливому світлі, з тонкого вигину кутика вуст, що її думки співпадають з моїми: вона знала, що Лунре ніколи не матиме нагоди скористатися болкієтом, хай там як гордо він на нього спирається. Будь-який острів'янин, наштовхнувшись у темряві на мого метра, бодай навіть найбрутальніший і непередбачуваний злочинець, утік би від цього обличчя, що пасувало б привиду, від цього надприродного зросту та від блідості, що вказувала на брак крові в цих жилах. Але в мене склалося враження, що відколи метр переселився, мати взяла собі за звичай вихваляти його за неабияку відвагу, з якою він ходив лісами озброєний; а сам Лунре, який ніколи не був помічений у порожньому марнославстві, тепер радів з того, що його вважають за чоловіка, з яким варто рахуватися. Цей побіжний епізод з їхнього нового життя, сповнений люб'язності та зичливості, вплинув на мене як вид прекрасної картини, схожої на одну з тих темних і меланхолійних олондрійських картин, на яких лише крихітний куточок насичений світлом. Отак вони стояли, оточені темрявою, що її пронизував лиш далекий місяць, освітлені миготливими відблисками каганця — біловолосий чоловік з ясними ласкавими очима, мінливими, немов вода, і жінка, чорноволоса, боса, з променистою усмішкою. Відтак він поклав вільну руку мені на плече і розцілував мене в обидві щоки, кажучи олондрійською:

— Вітаю тебе, друже мого серця.

Тоді востаннє стиснув мені плече і відвернувся; слуга присвічував йому дорогою до воріт, і кутаста тінь поковзала стежкою.

— Гарна він людина, — проголосила моя мати, коли метр пішов. — Ти маєш бути радий з того, що він знайшов собі дружину.

— Я радий, — запевнив я.

Вона взяла мене під руку з наміром повернутися разом до крісел.

— Моя мала мишко…

Ці слова раптом зворушили її; видно було, що вона сама цього не сподівалася. Голос їй заламався, і вона замовкла. А тоді засміялася, хоча в очах стояли сльози:

— Яка ж я дурна! О, поглянь-но, Джом зняв камізельку… А вже холоднішає, він змерзне…

Джом і справді зняв з себе камізельку та стояв перед помаранчевими деревами; потужні груди й плечі огортало місячне світло. Дружина мого батька наблизилась до мене своїми жвавими дрібними кроками і опустилася колінами на кам'яні плити, щоб отримати дотик моєї руки. Я торкнувся її монументальної зачіски, колючої, як морський їжак, після чого вона підвелася, пробурмотіла «надобраніч» і штивно відбула у свою кімнату. Було чути, як вона там лає когось зі слуг. Прозвучали швидкі кроки, зблиснуло світло. Після чого дім занурився у темряву й тишу.

— Джомі, — озвалася мати. — Старший сину, що ти зробив зі своєю камізелькою? Ні, облиш його, — продовжила, звертаючись до мене і торкаючись моєї руки. — Він любить так робити. Це він так радіє, що брат повернувся додому. Чи не так, Джомі? Чи не так, моя маленька вивірко?..

Її маленька вивірка, її маленька мишка… Коли вона говорила до нас, її голос переповнювався любов'ю, тією любов’ю, що світиться, нага, прозора, тим самим чистим запалом, що струменів з її очей, коли вона дивилася на нас, запалом, що сяяв на вигині її щоки, невичерпний, неослабний. Ця любов існувала лише для того, щоб дарувати себе: такий правічний фонтан. В мене склалося враження, що тепер, коли батько помер, вона може вільно дарувати свою любов, не боячись його насмішок та не наражаючи нас на його ревнощі. Місячне світло лилося у патіо, немов білий дощ, нерухомий, прозорий. Джом зачерпнув його руками і потер собі обличчя. А тоді повторив усю процедуру купання: вишарував волосся, потім пройшовся виразними, опуклими контурами свого м'язистого «мулярського» тіла. З уст йому виривалися тихі покректування, а ще сміх, спокійний і на диво одноманітний, позбавлений всіх емоцій, окрім найбільш приватних. Сміх, що нагадував вуркотіння голуба. Він був далеко від мене, дуже далеко: білів у місячному сяйві, немов статуя.

Наступного ранку я вирушив верхи на віслюку до Писаної Гори.

Мати описала мені те відлюдне місце, де вирішив оселитися Лунре. Я просувався крізь яскраву й різноманітну зелень Тінімавету — від темно-зелених дерев манго до жовто-зелених кавових кущів. Лілії канни, які ще не розквітли, мали листя прохолодного і непрозорого зеленого відтінку; натомість папайї, що підносили до неба свої білі стовбури, були увінчані зеленню настільки насиченою, що аж впадала у синь. Житло Лунре стояло самотою в кінці курної стежки, його солом'яну стріху захищав величезний делонікс — вогненне дерево.