Читати книгу - "Король стрільців"

А стара липа, на якій я висів, перетворилася в страшного «Лісового царя» з балляди Гете в переспіві Івана Франка, яку ми тільки вчора в школі читали та й ще мали написати з неї «короткий зміст».

Що й казати, страх облетів мене порядний, як у книжках стоїть! І чого вони так довго приготовляються до тієї матури? — обурювався я в своїй дитячій наївності. Сидять і сидять, і не дають жадних сиґналів! А може, пан Макс забув подати сигнал число 3?.. А що, як вони вже забралися і лишили мене самого на цвинтарі? А що, коли мені прийдеться сидіти так на липі до 12-ої години опівночі, коли починають духи ходити?..

Думка про це пройняла мене невимовною тривогою і заставила зробити одчайдушний крок: злазити з липи, не чекаючи на останній сиґнал пана Макса. Спущуся трохи нижче, міркував я, і збадаю положення: як вони ще не пішли — тихенько сидітиму далі, а коли їх немає — скочу на землю і дам драла.

Злазити прийшлося цілком навпомацки, ніби спускатися в чорну пропасть або на дно глибокої студні. Тримаючись стовбура, мов кліщ, руками, ліктями та колінами, я зсунувся на одну гілляку нижче, потім ще на одну і ще на одну, але відчув, діткнувшись її стопою, що вона вгинається підо мною. Та в тривозі, що мене обхопила, я забув увесь мій тарзанівський досвід, здобутий на сусідських черешнях, навалився цілим тягарем на цю гіллячку, а вона — ррруп! — хруснула, затріщала, повітря засвистало мені в ухах, галуззя вдарило по очах, і я, з відповідним лоскотом, бебевхнув просто в якусь запустілу могилу…

— Ґвалт! Йой, хто це?! — пронизливо запищала панна Дарця, десь таки немовби в траві, коло мене.

Розуміється, в такий драматичний момент, якби я навіть і був на смерть забився, то все ж таки зірвався б на рівні ноги й щодуху втікав би з цвинтаря! Ох, милий Боже, звідки тоді взялася в моїх ногах швидкість і легковійність вітру? Як шалено я плигав через повалені надгробники, хрести і кам'яні плити, як молодий сернючок, пересадив одним махом залізну огорожу! Крім страху, що мене гнав і пхав, я чув, що під лівою лопаткою сильно мене запекло: мабуть, падаючи з липи, я гримнувся плечима об кам’яну голівку алегоричної фігури, що лежала в траві.

А коли вирвався з цвинтаря на поле, почув ще сповнений святого обурення голос мого неоціненого пана інструктора:

— Стій, батяре! Тримайте його! Дам я тобі підглядати!

Стільки слів подяки почув я від пана Макса за мою вірну службу соловейка… Хоч я розумів його ситуацію. Не міг же він тоді сказати:

— Дякую тобі, Михасю, за прекрасне тьохкання!

Я вже, мабуть, десь-колись і згадував, що пан Макс, мій неоцінений пан інструктор, був пристрасний спортовець-футболіст. Якщо ви призабули цей історичний факт, то я вам пригадаю, що в 30-их роках біжучого століття нашої ери пан Макс зачислявся до кращих воротарів Спортового товариства «Україна», яке взагалі славилось тоді знаменитими оборонцями святині на двох стовпцях. Не належав, скажімо, до таких тузів, як Труш, Новицький, Бутель чи пан Василь Босий, але мав нераз моменти просто геніяльні: в підворітному замішанні потрапляв так розбити двох і трьох ворожих напасників, що суддя ніколи не міг второпати — був «фавль» чи не був?

Прекрасно боронив горішні стріли і так звані «віконця» — клясично розтягаючись в повітрі, наче струна. З долішніми «шнітами» або «щурами» не йшло йому так гладко — був трохи задовгий. Все ж таки спіймав раз пекельну «бомбу» Штаєрмана з віддалі кількох метрів! Отоді саме мій неоцінений пан інструктор проскочив до історії українського футболу. Пригадую, одного літа випало нашим розіграти матч із самбірською «Короною» в перший день Зелених Свят, коли то, як відомо, весь український Львів ішов маніфестаційним походом на могили. Розуміється, патріотична преса підняла зараз крик, а проводові клюбу поставлено прямий закид національної зради. Більшість змагунів заявили, що не будуть грати. Щоб не допустити до скандалу й зацитькати розгарячкованих «кабанів», «Спортовий Звйонзек» переніс зустріч на 10-ту годину ранку. З цього факту ми з паном Максом були вельми раді, бо мали нагоду піти ранком на змагання, а пополудні — вклонитись тіням героїв.

Мій пан інструктор не приймав тоді участи в грі, зате приніс додому аж два дармові квитки. Один обіцяв великодушно відпустити мені, вперше за весь час нашого знайомства, бо так, звичайно, провадив гонорово на трибуну котрусь свою наречену.

Сповнилася, як писали ґазети, моя задушевна мрія! Перший раз за моє коротке тоді, зрештою, життя я мав сидіти собі на трибуні, як пан, а не кукати на грище крізь шпарину в паркані або висіти орлом на дереві, як досі бувало.

Все йшло ладно-складно до Зеленої Суботи, до сьомої, приблизно, години вечора. Звичайно в цій порі пан Макс вертався з тренінґу, з площі «Сокола-Батька», проковтував на підвечірок могилу кайзерок з маслом і бриндзою, видудлював дві літри маслянки, а потім поспішав на маївку. Тим разом порядок дня (чи вечора) взяв у лоб: підвечірок відбувся нормально, але маївка і дальші наслідки цього милого богослуження відпали зовсім. Попоївши, мій неоцінений пан інструктор вже не голився і не мився, тільки впав долі черевом на «недокінчену симфонію», звісив бездушно на землю руки й ноги і почав стогнати:

— Ох, як я того не люблю! Щоб ти знав, народній приятелю, як я того не люблю!

В таких випадках я не насмілювався питати — а що, а як, а чому, о, ні! Я здисципліновано мовчав, вичікуючи на додаткове пояснення.