Читати книгу - "Король шрамів, Лі Бардуго"

Всередині було порожньо. Вогонь у каміні згас. І саме тоді вона побачила тіло. Юріс у людській подобі лежав на підлозі поряд зі своїм палашем. У похмурих сутінках тьмяно зблискувала чорна луска його обладунків.

— Юрісе! — скрикнула Зоя. Вона вклякла поряд із ним.

Чоловік розплющив очі. Зіниці були видовжені й мерехтіли сріблом.

— Ця Єлизавета, — важко дихаючи, просвистів він, — така актриса.

— Що сталося? Що вона з тобою зробила?

Юріс видав якийсь звук, схожий водночас на сміх і стогін.

— Вона пригостила мене вином. Я вже сотні років не пив. Мед із фруктів, що виросли на її лозах. Єлизавета сказала, що приберегла його для особливого випадку. Напій був солодкий, але це було не вино.

Назяленскі подивилася на його обпечені губи, почорнілий язик і все зрозуміла.

— Це було пальне.

— Нас можна знищити лише нашою власною силою. Моє полум’я спалило мене зсередини.

— Ні, — прошепотіла Зоя. — Ні. — Її серце мало не розривалося через відчуття втрати. — Я приведу Григорія. Він зцілить тебе.

— Занадто пізно. — Юріс навдивовижу міцно схопив дівчину за зап’ясток. — Послухай мене. Ми гадали, що переконали Єлизавету відмовитися від своєї сили, та в неї ніколи не було таких намірів. Якщо вона вирветься з лещат Зморшки, її вже ніщо не зможе опанувати. Ти мусиш зупинити її.

— Як? — благально запитала дівчина.

— Ти знаєш, що тобі слід робити, Зоє. Вдягнися в мої кістки. — Назяленскі зіщулилась, але чоловік не розтиснув пальців. — Убий мене. Візьми мою луску.

Зоя похитала головою. Єдине, про що вдавалося думати, — рішуче тітчине обличчя. Вона була відповідальна за її смерть. Вона могла б зупинити Дарклінґа, якби придивилася уважніше, якби зрозуміла, якби не віддалася на поталу власному честолюбству. — Йому не вдасться забрати в мене ще й тебе.

— Я не твоя тітка, — гиркнув Юріс. — Я твій наставник. Ти була тямущою ученицею. А тепер доведи мені, що ти ще й шляхетна.

Вона не могла цього зробити.

— Ти казав, що підсилювачі псують силу.

— Тільки якщо нічого не віддаєш навзаєм.

Розуміння хвилею накрило її, і Зоя відчула, що злякалася.

— Трохи віри, Зоє. Це все, що потрібно.

Дівчина гірко засміялася.

— У мене її немає.

— Сила, яку ти можеш здобути, безмежна. Створення в серці світу безмежне. Воно не ослабне. Воно не втомиться. Але ти мусиш ступити крок йому назустріч.

— А що, як я знову все зіпсую? — Що, як вона підведе Юріса так само, як підводила решту? В її житті вже й так юрмилося занадто багато привидів.

— Припини картатися за те, що маєш серце. Ти не можеш захиститися від страждань. Жити — означає журитися. А якщо замикатимешся від світу, однаково не зможеш захиститися. Ти обмежуєш себе так само, як обмежувала свої тренування.

— Прошу, — озвалася Зоя. Вона стала саме тією, ким завжди боялася стати: загубленою безпомічною дівчинкою, котру ведуть між лавицями каплички в Пачині. — Не залишай мене ще й ти. Тільки не ти.

Чоловік рукою намацав палаш.

— Зоя із загубленого містечка. Зоя із садка. Зоя стікає кров’ю на снігу. Ти достатньо сильна, щоб пережити падіння.

Юріс вибухнув криком, що спочатку скидався на вереск, а тоді перетворився на рев — його тіло змінилося з людського на драконяче, кістки затріщали, а луска стала завбільшки з долоню. Звір ніжно обійняв дівчину крилами.

— Час настав, Зоє. Я більше не можу триматися.

Дівчина схлипнула. «Жити — означає журитися». Вона була загубленою дівчинкою… та водночас генералом. Зоя обома руками стиснула палаш і, вклавши в долоні всю грозову силу, простромила драконове серце.

Тієї ж миті вона відчула, як звіряча лапа увіп’ялася їй у груди. Зоя скрикнула, біль простромив її блискавкою, розриваючи навпіл. Дівчина відчула, як загорнуте в шовк тіло просочує жертовна кров. Юріс важко зітхнув і заплющив очі. Зоя притиснулася обличчям до його луски, прислухаючись до громоподібних ударів його серця і свого власного. То, виходить, це смерть? Коли серцебиття стало стихати, вона заплакала за ними обома.

Минула мить. Вічність. Юрісові пазури розтиснулися. Зоя тепер чула лише одне серцебиття, своє власне.

Болю вона не відчувала. Понуривши очі, побачила, що кефта розірвана, проте кров більше не текла. Дівчина торкнулася пальцями шкіри. Залишені Юрісом рани вже загоїлись.

У неї не було часу оплакати Юріса, якщо вона хотіла, щоб він не намарно приніс себе в жертву, якщо досі сподівалася врятувати Ніколаї й зупинити Єлизавету. Зоя нарешті помститься. Вона врятує свого короля.

Назяленскі зняла зі стіни кинджал. Перше ніж на очах знову набрякли сльози, зняла з драконової спини трохи луски. Та що їй тепер робити? Вона не була Творцем. Цей дар дістався Єлизаветі.

«Хіба ми не сукупність усіх речей?» Зоя порушила кордони свого ордену, та чи наважиться вона кинути виклик кордонам між орденами?

«Усі вартісні вчинки завжди починаються з кепської ідеї». Це Ніколаї так казав.

Погана порада. Та, напевно, зараз був саме час дослухатися до неї. Зоя зосередилася на лусці в долоні, відчуваючи її краї, частинки, що їх стискали. Вони здавалися чужими й неправильними, і дівчина одразу зрозуміла, що це завдання не буде для неї природним, але просто зараз її убогих знань має вистачити. Вона дозволила лусці спрямувати себе. Відчула форму, якої частинкам хотілося прибрати, побачила, як палає в уяві чіткий образ: чорне колесо… ні, корона. Юріс. Безцеремонний до самого кінця. Зоя відігнала цей образ і натомість змусила луску обгорнутися навколо зап’ястків двома браслетами.

Щойно частинки луски зустрілися, навіки встановлюючи зв’язок, дівчину протнула Юрісова сила. Однак вона відрізнялася від тигрової. «Відчини двері». Зоя відчула чоловікове минуле; мільярди років, які вони пережили разом із драконом, накрили її хвилею, загрожуючи затопити малесеньку цяточку її життя.

«Ну, то візьми його, — сказала вона Святому. — Я достатньо сильна, щоб пережити падіння».

Зоя відчула Юрісів супротив, відчула, як він відсахнувся, захищаючи її та спрямовуючи так само, як робив це кілька останніх тижнів. Як робитиме завжди.

Дракон залишився з нею. І вони боротимуться разом.

33

Ніна

Ніна побачила, як рибалки за плечем вартового, почувши дитячий плач, повернули голови. Охоронець поспіхом спробував захряснути дверцята.

— Допоможіть! — закричала Зенік! — Допоможіть нам!

— Що там відбувається? — поцікавився один із чоловіків.

Благослови, Джеле, Фієрду та її віру в безпомічних дівчат. Тут усіх із дитинства вчили захищати слабших, а надто жінок. На гришників така люб’язність зазвичай не поширювалися, але мертві заговорили, і Ніна не збиралася змушувати їх мовчати.

Тепер заплакало інше немовля.

— Ось так, дитинко,