Читати книгу - "Ненавиджу драконів, Тетяна Гуркало"

Шахіш заперечувати не став. Він мирно спав у кишені і душевними муками господаря не цікавився. Хазяїн хлопчик дорослий, сам розбереться.

— Так, непогана ідея, — вирішив Ярослав і повернув ліворуч.

Знову, той самий напрямок. Може й цього разу пощастить?

А Академія Розуму нікуди не подінеться. Занадто міцно вона вплетена у саму структуру цього світу.

Може перетворитися на дракона і проміняти людські почуття на нескінченний політ зовсім не погана ідея? Подумати тільки, більше ніяких сумнівів, ніяких образ, ніякої злості на самого себе. Зовсім непогано, якщо подумати.

Цікаво, дракони вміють шкодувати про прийняті рішення?

І що треба зробити, щоб стати драконом? Вони навряд чи розкажуть. Вони навіть на простіші питання найчастіше відповідають загадковим мовчанням.

— Гей, Етль, ти мене чуєш?

Будити дракона цього разу не довелося. Дракон не спав. Він сидів на своєму постаменті, задерши голову до небес і за чимось там спостерігав.

– Ти? — Етль різко схилив голову, нагадавши цим атакуючу змію. — А я думаю, чому цей світ знову намагається заплакати? Що тобі цього разу настільки зіпсувало настрій?

Заплакати? Світ?

— Ось, чорт, а я забув, що у відповідь на мій поганий настрій йде дощ.

Ярослав винувато знизав плечима і теж глянув на небо. Жодних хмар там поки що не було. Так то, поки що. Дракон, мабуть, бачить більше ніж людина.

— Чому світ хоче заплакати замість тебе?

Етль, здається, посміхнувся. Ікла точно продемонстрував.

— Дурниця, напевно, — сказав Ярослав. — Ще одна дурість, не більше. Якщо добре подумати, то розумієш, що він просто дивився зі свого боку і бачив ситуацію, як звик її бачити. Я в його картину світобудови не вписуюсь. Тут ніхто не винний.

– Навіть ти?

Глузує він, чи ні? Адже справді, поперся в чужий світ і навіть не звернув уваги на те, що він зовсім не схоже на Місто, не кажучи вже про рідну і далеку Землю. Але ж і на Землі кожен народ має звичаї, за не дотримання яких вони можуть образитися. Он про японців взагалі такі небилиці розповідають, що мимоволі закрадається підозра, що вони інопланетяни.

– Навіть я, – вирішив Ярослав. Шітіто Ран, зрештою, доросла людина, досвідчена начебто, він мав розуміти, що хлопець з іншого світу звик жити по-іншому. Отже, він повинен був врахувати, що те, що йому здається неприйнятним ставленням до його дочки, для когось цілком природно і ні на що більше не натякає. Хіба не так? — Просто збіг обставин, через які він зробив неправильний висновок.

— Мене ти майже переконав, — дракон пихнув димом. — Тепер спробуй переконати себе.

— Я намагався. Виходить не дуже, — зізнався Ярослав.

— Я, здається, розумію, — дракон позіхнув і поклав голову на лапи. — Розповідай. Іноді твоєму виду достатньо того, що хтось погодився їх вислухати.

Дракон-психолог. Подумати тільки. Більш маячної картини Ярослав уявити не міг, як не намагався.

— Ну, гаразд, слухай. Адже сам напросився.

Як не дивно, скарги на світ і батька Ладане багато часу не зайняли. Легше не стало. Що робити далі Ярослав так і не зрозумів. А ще доведеться якось пояснити свою втечу Ладане та Кіого. Правду їм говорити не обов’язково. Для них цей чортів аристократ дуже близька людина. Примушувати їх шукати самого винного, не хочеться. З його боку, це буде просто підленька помста, незрозуміло кому. Тим більше Ярослав підозрював, точніше, знав, що він теж повівся неправильно. Не можна було лізти в чужий світ, не дізнавшись попередньо як там поводяться пристойні люди. Можливо, його поведінка в жодне правило пристойності не вписувалося. Зухвалий і самовпевнений тип, не більше і не менше.

— Дуже часто людськими помислами та діями рухає страх, — сказав Етль, намовчавшись на своє задоволення. — Правлячими Будинками світу Ладане рухає страх того, що якщо вони дадуть людям більше, ніж вони зараз мають, люди зрозуміють, що зможуть без цих Будинків обійтися. Тому тримають свій світ у такому ж стані, яким він був століття і століття тому. Нащадків творців Міста довгий час переслідував страх того, що родичі зможуть їх убити заради влади, як тільки дізнаються всі відомі їм таємниці. Вони навіть своїх дітей боялися. Вмираючи, вони просто не встигали передати всі свої знання. Поступово знання крихта за крихтою губилися, поки їх не стало настільки мало, що ніякої влади над Містом вже не було. Батька Ладане налякало те, що його онук занадто малий, мама цього онука занадто вперта, а ти занадто сильний, як маг, і незрозумілий йому. А ще в тебе, крім твоєї сили, немає нічого. Тому цілком логічно було припустити, що ти захочеш забрати щось чуже. Не гнівайся на нього, він спробував захистити сім'ю.

— Від того нареченого Ладане він родину не захищав. Я небезпечніший, так? — похмуро спитав Ярослав.

Ось так мордою в лайно. Наївний дурень, який бажає всім довкола допомогти. Тепер знаєш, за кого тебе приймають ці люди. Все ще думаєш, що вони будуть вдячні за допомогу?

— Просто страх, — сказав дракон. — Страх змушує захищати те, що цінніше. Деякі нічого, крім власного життя, і не цінують.

— Ти непогано вивчив людей, правда?

Дракон велично кивнув.

– Чудово, – похмуро сказав Ярослав. — Тоді, поясни мені, що мені зробити, щоб мене перестали підозрювати в бажанні отримати чужу спадщину, яка мені й даремно не потрібна? Це дратує. Хочеться піти та побити всіх. Усіх поспіль. Усіх, хто косо подивиться. Або наважиться щось неприємне сказати. Я не можу так. Мені простіше замкнутися в темній комірчині і сидіти там, обійнявшись зі шваброю. Я так у дитинстві робив.

— А це зовсім просто, — дракон усміхнувся, продемонструвавши величезні ікла. — Дуже просто. Ти ж розумієш, чому колишнього нареченого Ладане її батько у бажанні відібрати у онука спадок не запідозрив?

– У нього свій спадок є, – сказав Ярослав. — А в мене немає. Значить мені воно потрібне. Кретинська логіка.