Читати книгу - "Ненавиджу драконів, Тетяна Гуркало"

— Так воно і є.

– І що мені робити з цією логікою? — спитав Ярослав.

— З логікою нічого, — Етль повиляв хвостом і навіщось подивився на небо. — А з рештою ти можеш зробити все, що забажаєш. Можеш завоювати чийсь Будинок, навіть Великий за дуже сильного бажання, можеш цей Будинок створити. Насправді, ти навіть власний світ можеш створити. Ти ж творець. Такий самий творець, якими були ті, хто створив цей світ.

— О, так, я творець. Пам'ятаю. Є лише одна проблема. Я гадки не маю, як створюються світи.

Дракон видав звук, дуже схожий на смішок, нахилив голову і гуркотливим пошепком запитав:

— Хочеш, навчу?

— Ти вмієш створювати світи? — Ярослав безглуздо на нього витріщився і почав прикидати, як би вмовити дракона на цей подвиг.

— Ні, — Етль хитнув головою. — Дракони створювати світи не вміють і ніколи не вміли. Просто ми знаємо, як це робиться. Теоретично. Тому я зможу пояснити. Якщо ти творець, тобі не складно це зробити. Не складніше, ніж створити щось значно менше за світ. У твоєму випадку розміри не мають жодного значення. Вміння бачити картинки важливіше.

– Цікаво, – простяг Ярослав. Чому б не послухати? Знання зайвими не бувають. А там хто знає, раптом колись справді так припече, що захочеться володіти цілим світом.

– Цікаво?

— Так, дуже цікаво. Я із задоволенням послухаю.

— Ні, — дракон усміхнувся і повиляв хвостом. — Слухати замало. Потрібно відчути та побачити.

– Як побачити?

— Як кольорові нитки сущого в мадаї.

— О, у мадаї? — задумливо промовив Ярослав, підозрюючи, що дракон знущається. Або таким чином від поганих думок намагається відвернути. — Пропонуєш мені зробити крок у мадаї і там пошукати довідник зі створення світів?

— Ні, — дракон мотнув головою. — Мадаї недостатньо. Там видно лише грубі структури. Але ти творець, ти здатний побачити найтонші нитки.

— Так? І як мені їх побачити?

Точно відволікає. На допитливість тисне, гад із крилами. Адже насправді цікаво.

— Просто побажай. Заглянь за грубі структури, роздивись між ними тонкі, майже прозорі нитки і постарайся не випускати їх із виду.

Тонкі нитки? Може схожі на ті, з яких складаються арки тунелю? Невже вони є скрізь?

Ярослав труснув головою і ступив уперед.

— Коли ти побачиш тонкі нитки, спробуй їх відчути. Не бійся їх порвати, насправді вони набагато міцніші від усіх інших. Вони основа всіх світів.

Голос дракона огортав і заспокоював.

Все буде гаразд, не бійся.

Ярослав озирнувся.

Переплетення товстих канатів, схожих на стовбури молодих дерев. Якісь мотузочки, нитки та кудлаті водорості. Складові живого та неживого. А між ними щось майже невидиме та невідчутне. Як мікроскопічні порошинки, що заблукали в сонячному промені.

— Знайшов, — сказав Ярослав, підтягуючи порошинку пальцем.

Вона потяглася, блиснула і несподівано перетворилася на найтоншу павутинку, яку видно тільки з того боку, в який вона відбиває світло. І такі павутинки скрізь. Невагомі та майже невідчутні. Якщо сплести кілька таких, напевно, вийдуть нитки, як ті з яких складаються арки тунелю.

— Дивись на них, — сказав дракон.

— Дивлюся.

Миготливі проблиски. На таких літають новонароджені павуки, підхоплені вітром.

— А тепер придумай світ.

— Придумати? — здивувався Ярослав. — Світ надто складний, щоб його можна було так запросто придумати. Мені так здається.

— Придумай основу світу, — терпляче промовив дракон. — Просто спробуй побачити картину цього світу, як краєвид, чи кілька краєвидів. Для початку цього достатньо. Потрібно від чогось відштовхнутися.

Ярослав глянув у напрямку драконячого голосу і несподівано для себе побачив, як він виглядає у мадаї.

Он він. Дивне сплетення зі світла та кудлатих водоростей. Секунду назад зовсім непомітне, ніби не торкалося цього світу.

– Основу? — перепитав хлопець.

— Так, — впевнено сказав Етль. — Те, чого ти найбільше хочеш від свого світу.

– Основні функції, так?

Ярослав усміхнувся. Який би світ він забажав мати у своєму власному розпорядженні? Важке питання. Мабуть, світлий. З яскраво-синіми небесами. Щоб уночі на небі були розсипи зірок та місяць, навіть парочка місяців. Щоб у цьому світі вживалися і літо, і зима, і щоб вони були справжніми, а не те непорозуміння, яке зазвичай приходило замість зими до Одеси. Щоб були океани, континенти та розсипи островів. Щоби десь була навіть пустеля, а десь гори. Справжній такий світ, без нерукотворних підземних лабіринтів, схожих на марення. Нехай там дмуть вітри, йдуть дощі, світить сонце. Нехай навіть похмурі тумани приповзають, залишаючи на траві розсипи крапельок, схожих на коштовності. Крапельки на пелюстках квітів, це так красиво. І метелики з бджолами та іншими комахами нехай будуть. Навіть набридливі мурахи. І, так, нехай у ньому ніколи не з'явиться жодна арка тунелю. Щоб ніхто без дозволу не міг прийти і не міг заборонити прийти комусь іншому, кому цей світ буде радий. Так, нехай світ буде таким живим, щоб сам міг вирішувати пускати когось на свою територію чи ні. А ще, нехай з нього можна буде потрапити будь-куди і звідки завгодно потрапити до нього. Просто зробити крок. Немов у мадаї. Так, ось так буде добре.

— Все, достатньо, — сказав дракон. — Решту можна буде виправити і доробити, доки світ не стабілізується. А тварин привезти з інших світів. Так простіше. Все одно нових тварин, що ніде не існують, створити майже неможливо.

— Чого? Яких тварин?

Ярослав смикнувся, ніяково махнув рукою, і нитки-павутинки обсипалися блискучими уламками, викинувши його в реальний світ.

Або нереальний.

Місто кудись зникло. Замість нього був нескінченний степ, що пропах медом і полином. А над степом синє небо з легкими білими хмарами.

А ще був дракон. Чорний і чомусь дуже задоволений.

– Ми де? – тупо спитав Ярослав.