Читати книгу - "Тріумфальна арка"

— Твій наречений теж там зупиниться?

— Певне, що ні,— вражено мовила Роланда. — Ми ж іще не взяли шлюбу.

— Ай справді.

Равік знав, що Роланда не маніриться. Вона дотримувалася міщанської моралі, а чи працювати в пансіоні, чи в борделі, для неї було однаково. Вона сумлінно виконувала свою роботу, а тепер кидала її і поверталася назад у міщанське середовище, цілком пориваючи з тим світом, у якому досі жила. Таких поглядів дотримувалася більшість повій. Багато з них ставали зразковими дружинами. Проституцію вони вважали тяжким фахом, а не розпустою. Це їх рятувало від морального занепаду.

Роланда взяла пляшку з «арманьяком» і знов налила Равікові чарку. Тоді витягла з торбинки папірця.

— Якщо тобі колись треба буде виїхати з Парижа, то ось наша адреса. Приїзди, коли захочеш.

Равік перебіг очима адресу.

— Там двоє прізвищ, — мовила вона. — Перші два тижні я ще буду на своєму. А тоді візьму прізвище нареченого.

— Дякую, Роландо, — сказав Равік і сховав папірця. — Поки що я не маю наміру покидати Париж. А крім того, твій наречений напевне був би дуже здивований, якби я раптом звалився на вашу голову.

— Це ти кажеш тому, що я попросила тебе не приходити на вокзал? Але ж це зовсім інша річ. Я даю тобі адресу на той випадок, якби тобі треба було швидко виїхати з Парижа. Тільки для того.

Равік глянув на неї.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Равіку, — мовила вона, — ти втікач. А втікачам інколи буває скрутно. Добре знати наперед таке місце, де можна якийсь час пожити, не боячись поліції.

— Звідки ти знаєш, що я втікач?

— Знаю, тільки нікому не кажу. Бо нащо?  Заховай адресу. І коли треба буде, приїзди. В нас ніхто ні про що не питає.

— Гаразд, Роландо. Дякую.

— Два дні тому сюди приходив один із поліції. Питав про якогось німця. Хотів знати, чи він не був у нас.

— Он як? — насторожено мовив Равік.

— Так. Коли ти заходив до нас останнього разу, він тут був. Ти, мабуть, не пригадуєш. Такий товстий, лисий. Він сидів з Івонною і Клер. Той чоловік з поліції питав, чи німець заходив до нас і хто ще тоді був тут.

— Не маю уявлення, — сказав Равік.

— Ти, певне, не звернув на нього уваги. Звичайно, я не сказала, що ти того вечора на хвилину забігав до нас.

Равік кивнув головою.

— Так краще, — мовила вона. — А то дай їм тільки за що зачепитись, і почнуть питати паспортів у невинних людей.

— Авжеж. А він не казав, навіщо йому той німець?

Роланда стиснула плечима.

— Ні. І нам байдуже. Я йому сказала, що тут нікого не було. Це в нас давнє правило. Ми ніколи нічого не знаємо. Так краще. Та й він, видно, не вельми його дошукувався.

Справді?

Роланда всміхнулася.

— Равіку, багатьом французам байдуже, що сталося з якимось там німецьким туристом. У нас свого клопоту доволі.— Вона підвелася. — Ну, мені вже пора йти. Прощавай, Равіку.

— Прощавай, Роландо. Без тебе тут буде не те.

Вона всміхнулася.

— Може, зразу й не те. Але потім усе налагодиться.

Вона пішла прощатися з дівчатами й дорогою знов оглянула касу, крісла й столики. То були корисні подарунки. Подумки вона їх бачила вже у своїй кав’ярні. Особливо касу, що була для неї втіленням прибутку, надійності, домівки й достатку. Роланда хвилину повагалась і таки не втрималася: дістала з торбинки кілька монет, поклала їх біля блискучого апарату й натиснула на клавіші. Апарат захурчав, показуючи два франки п’ятдесят сантимів, шухлядка відчинилася, і Роланда, щасливо, мов дитина, всміхаючись, поклала в неї гроші, які сама собі заплатила.

Дівчата зацікавлено підійшли ближче й оточили касу, Роланда знов натиснула на клавіші. Один франк сімдесят п'ять сантимів.

— А що у вас можна отримати за один франк сімдесят п’ять сантимів? — спитала Маргарита, яку звичайно прозивали Кобилою.

Роланда подумала.

— Чарку «дюбоне» і дві «перно».

— А скільки коштує чарка «амер пікон» і кухоль пива?

— Сімдесят сантимів.

Роланда знов натиснула на клавіші. Нуль франків сімдесят сантимів.

— Дешево, — сказала Кобила.

— У нас усе повинне бути дешевше, ніж у Парижі,— пояснила Роланда.

Дівчата присунули крісла до мармурового столика й обережно посідали. Вони пригладили свої вечірні сукні й раптом стали гостями майбутньої Роландиної кав'ярні.

— Мадам Роландо, дайте нам, будь ласка, три чашки чаю з англійським бісквітом, — сказала Дезі, тендітна білява дівчина, що мала особливий успіх у одружених чоловіків.

— Сім франків вісімдесят сантимів. — Роланда вибила названу суму. — На жаль, англійський бісквіт дуже дорогий.

Кобила сиділа біля другого столика. Хвилину подумавши, вона підвела голову.

— Мені дві пляшки «помері», — переможно мовила вона. Маргарита любила Роланду й хотіла справити їй приємність.

— Дев'яносто франків. У нас дуже добрий «помері».

— І чотири чарки коньяку! — вигукнула Кобила. — В мене сьогодні іменини.

— Чотири франки сорок сантимів.

Каса знов захурчала.

— І чотири кави з безе.

— Сто п'ять франків вісімдесят сантимів.

Кобила захоплено дивилася на Роланду. Більше вона нічого не могла придумати.

Дівчата з'юрмилися навколо каси.

— І скільки ви наторгували, мадам Роландо?

Ролакда показала стрічку з вибитими цифрами.

— Сто п’ять франків вісімдесят сантимів.

— А скільки чистого прибутку?

— Близько тридцяти франків. Усе на шампанському. На ньому найбільше заробляють.

— Непогано, — мовила Кобила. — їй-богу, непогано. Нехай вам завжди так щастить!

Роланда вернулася до Равіка. Очі в неї сяяли, як вони можуть сяяти тільки в закоханих або в комерсантів, коли їм щастить.

— Прощавай, Равіку. І не забудь, що я тобі казала.

— Не забуду. Прощавай, Роландо.

Вона пішла, дужа, ставна, з ясною головою. Майбутнє її не лякало, і життя здавалося гарним.

Равік сидів з Морозовим на терасі ресторану «Фуке». Була дев'ята година вечора, і біля столиків не лишилося жодного вільного місця. Далеко за Тріумфальною аркою біліло холодне світло двох ліхтарів.

— Щури тікають з Парижа, — сказав Морозов. — В «Ентернасіоналі» порожні три кімнати. Такого ще не було від тисяча дев’ятсот тридцять третього року.

— Приїдуть інші емігранти й займуть їх.

— Які? Вже були росіяни, італійці, поляки, іспанці, німці…

— Французи, — мовив Равік. — Із прикордонних районів. Утікачі, як під час минулої війни.

Морозов підняв чарку й побачив, що вона порожня. Він підкликав офіціанта.

— Ще карафку «пуї», — попросив він і обернувся до Равіка: — А що буде з тобою?

— Хочеш, щоб і я був щуром?

— Хочу.

— Тепер і щурам треба паспортів і віз.

Морозов докірливо похитав