Читати книгу - "Не озирайся і мовчи"

кілька хвилин до шостої Віктор Грозан і Григір Мовчан одночасно вийшли до туалету, де помінялися одягом. Мовчан, насунувши на вуха кашкета й загорнувшись у пальто, повернувся до столика, за яким сидів його однокласник, а Віктор через чорний хід вибрався в глухий провулок за баром. Чоловік кинувся до місця, де Григір залишив машину, цього разу старанно уникаючи камер.

Надворі вже стемніло. Віктор похапцем зняв із Lancer’а номерні знаки й почепив на їхнє місце ті, що приніс у течці. Потім сів за кермо та погнав, як ненормальний, до Рівного. Це була найслабша ланка плану. Якби дорогою його зупинила поліція на машині з фальшивими номерами, вся затія зазнала би краху.

Але Віктору пощастило. О 20:21 чоловік під’їхав до парку Шевченка в Рівному з боку вулиці Степана Бандери. Заздалегідь придбаним болторізом Віктор перекусив ланцюг, який перегороджував в’їзд до парку, потім вузькими пішохідними алеями прокотився через увесь парк аж до елітного житлового комплексу «Lux House». На півночі, за висоткою, шуміла Соборна, на півдні, де зачаївся чоловік, аж до багатоповерхівки підступали десятки височенних кленів, а ще липи, берези та кілька каштанів. Укриті пощербленим асфальтом алеї, що тягнулися до будинку, були темними, лиш де-не-де вдалині вигравали слабким світлом поодинокі ліхтарі.

Довго чекати не довелося. Дебела постать Артема Бродового виринула на обсадженій кущами дорозі о 20:43. Віктор, затиснувши в руці змочений етилхлоридом тампон, нечутно вислизнув із машини. Артемові вуха затуляли велетенські навушники, тож чоловікові не довелося докладати надзусиль, щоб підкрастися до нього. Він лівою рукою обхопив підлітка за шию, а правою притиснув тампон до обличчя. Центнер легко струснув зі спини значно нижчого за себе Віктора й почав розвертатися, але поглянути на нападника не встиг. Очі закотились, і переросток лантухом гепнувся на асфальт. Насамперед чоловік нейлоновими хомутами стягнув хлопчакові руки та ноги, потім заклеїв скотчем рота, і тільки потім перетягнув його до машини.

Парк стояв порожній, ніхто їх не побачив.

Віктор відвіз десятикласника до Горині за Ходосами. Сам того не знаючи, він приволік Артема Бродового до нетрищ неподалік галявини, на якій рік тому Марк із Арсеном стежили за зорями та планетами Сонячної системи. Спершу чоловік посадив Центнера навпроти себе й пояснив, хто він такий. Власне, для цього й потрібне було алібі. Віктор хотів, щоб Артем його впізнав. І зрозумів, за що розплачується.

Центнер у відчаї заскиглив, сльози безперестану струменіли щоками, та чоловік не зважав. Він дістав із кишені куртки (також заздалегідь заготовлений) чавунний товкач для приготування приправ — товкач був завдовжки з Вікторове передпліччя і мав потовщення на робочому кінці, — а тоді, не кваплячись, узявся гамселити зв’язаного переростка. Він зламав Центнерові ніс, вибив вісім передніх зубів, перетворивши рот на криваву діру, і розтрощив надколінники (колінні чашечки), подбавши, щоб переросток більше ніколи не вийшов на баскетбольний майданчик. Насамкінець, діставши з машини цифрову фотокамеру, Віктор зробив кільканадцять фотографій зі спалахом. Картку пам’яті сховав до маленької кишеньки під поясом джинсів. Потому перерізав стяжку на ногах Артема, сів до машини та поїхав геть.

Перед Львовом Віктор зупинився на узбіччі та поміняв номерні знаки. У місті завів машину на мийку, після чого повернув її до провулка, звідки почав сьогоднішню подорож. На годинникові була перша ночі.

Чоловік прийшов додому о чверть по першій, розбудив дружину та наказав їй за будь-яких умов говорити, що він був удома о 22:30. Яна почала розпитувати. Віктор сказав, що мусив дещо зробити, що це пов’язано з Марком — ні, він не знайшов сина, ні, не знає, де він, — але вона повинна всім відповідати, що ввечері у п’ятницю, 10 лютого, її чоловік повернувся додому за півгодини до одинадцятої. Саме в цей час Григір Мовчан, насунувши кашкета на очі й високо піднявши комір вовняного пальто, пройшовся повз відеокамери вуличками, якими Віктор зазвичай прямував додому з пабу.

Уранці суботи, 11 лютого, Артем Бродовий доповз до Ходосів. Селяни відвезли його до міста. Лікарі приймального відділення міської лікарні, щойно побачивши хлопця, відразу викликали поліцію. Батьки та поліцейські прибули майже водночас. Підліток розповів, хто його побив.

Віктор Грозан тієї суботи працював. О 13:10 до його офісу навідалися двоє слідчих. Утім, уже за чверть години вони поїхали. Протягом наступних годин слідчі перевірили все, що почули від Віктора. Охоронець назвав час, коли Грозан залишив автомобіль на стоянці, й запевнив, що машиною до ранку ніхто не користувався. Бармен стверджував, що перекинувся із Віктором кількома словами, офіціантка також упізнала його й зауважила, що чоловік увесь вечір просидів за столиком і пішов із бару невдовзі по десятій. Яна Грозан повідомила, що Віктор був удома о пів на одинадцяту вечора. Після такого відеозаписи з вуличних камер спостереження ніхто не передивлявся. Оскільки напад на Артема стався о дев’ятій вечора, поліції виявилося достатньо свідчень охоронця, офіціантки та дружини Віктора.

У суботу ввечері Артемових батьків сповістили, що Віктор Грозан увесь учорашній день провів у Львові — це можуть підтвердити його підлеглі, охоронець платної стоянки, на якій він залишив машину, бармен та офіціантка з бару, де він відпочивав, а також його дружина, — а отже, він абсолютно не міг побити їхнього сина…

Навіщо Віктор це зробив?

Звісно, він усвідомлював, що Центнер не причетний до зникнення Марка, проте мав іншу, важливішу причину. Віктор думав про це дорогою з Рівного до Львова. Він розумів, що світ насправді простий і безсторонній — саме так, цілковито безсторонній, тобто не добрий і не злий. Думав, що немає ніякої вищої сутності, яка би стежила за нами й виправляла помилки, немає нікого, хто би пильнував за збереженням хисткого балансу між добром і злом, дбав про беззастережне дотримання справедливості, — нікого, крім нас самих, — і якщо ми втратимо віру, піддамося слабкості й опустимо руки, то зрештою, раніше чи пізніше, все зійде на пси, а час застигне, як, наприклад, він застиг у Північній Кореї, або ще гірше, час посуне назад, як у Ірані, Росії чи Сирії. Віктор міркував про те, що діти гинуть у війнах чи помирають від вроджених хвороб, так і не збагнувши, навіщо народилися; що вбивці й диктатори купаються в розкошах (і будьте певні, ночами вони не чують голосів закатованих жертв); що найгірші негідники уникають кари, а нечесні судді карають невинних; що безпринципні посередності пробиваються до найяскравішого світла, а сором’язливі генії гниють у тіні, проте — найважливіше — у всьому цьому немає прихованої сутності чи вищої мети. Жодні страждання не забезпечать вічного життя.