Читати книгу - "Не озирайся і мовчи"

Це не добре й не погано. Так просто є.

Але також Віктор розумів, що він не такий, як інші. Таких, як він чи Арсен, — меншість. Для більшості ця нібито очевидна істина — про те, що людство є нестійким і нічим не контрольованим механізмом, який будь-якої миті, неначе вражений автоімунною хворобою організм, може почати жерти сам себе, — недосяжна для розуміння. Більшість людей живе не заморочуючись, не копає глибоко. Так ось, такі можуть повірити, наприклад, у те, що світ, як казав Роккі, — це нікчемне та паскудне місце.

Певна річ, Віктор хотів покарати Центнера, однак завдати лише болю не прагнув. Основною метою було показати підліткові, що світ завжди подбає про відплату, загнати глибоко під шкіру знання про те, що жодна кривда не мине просто так, і за кожен учинок раніше чи пізніше доведеться розплачуватися. Артем Бродовий був достатньо дорослий, щоби зрозуміти це. І запам’ятати.

І, напевно, в цьому була вся суть: Віктор хотів, щоб Центнер ніколи не забув. Улітку 2017-го чоловік придбав ноутбук «Lenovo» — про його існування не знала навіть дружина — і встановив на ньому браузер «Tor»[38]. Зрідка, раз на два-три місяці, Віктор створював фейковий акаунт у якій-небудь із соцмереж, із якого надсилав Бродовому одну з фотографій, зроблених 10 лютого в лісі на північ від села Ходоси. Просто щоби бути певним, що Центнер пам’ятає: нікчемний і паскудний світ досі тримає його за горлянку.

83

У жовтні 2017-го Яна завагітніла, після чого пошуки остаточно припинилися. Ні Яна, ні Віктор ніколи не піднімали цю тему, чи не вперше за багато років зрозумівши одне одного без слів: коли вагітність підтвердилася, вони змирилися з тим, що Марк не повернеться, і припинили витрачати енергію на виснажливі пошуки чи наївне очікування дива. Ніхто не хотів, щоби привид зниклого хлопчика довіку висів під стелею їхньої квартири.

Не змирився лише Арсен. Старий моряк уперто твердив, що Марк зник за нез’ясованих обставин, і продовжував, куди б не йшов, вишукувати його обличчя серед незнайомців, які крокували назустріч. Невдовзі після онукового зникнення Арсен узяв за звичку вставати вдосвіта й іти гуляти містом. Із часом його волосся посивіло, м’язи зморщилися та стали немічними, а колись гострий погляд потьмянів, але старий не втратив віри. Навіть через десять років, виходячи за півгодини до світанку з квартири й подовгу тиняючись вулицями Рівного, він сподівався, що в передсвітанковій імлі, неначе висічений із туману, от-от з’явиться знайомий силует. Його онук — тепер уже дорослий — підійде, обійме його і скаже щось на кшталт: «Діду, ти не повіриш у те, що розповім…»

Та силует так ніколи й не з’явився.

———————————

20 липня 2016-го — 27 травня 2017-го

Рівне, Україна

Післямова автора

Задум «Не озирайся і мовчи» виник наприкінці весни 2016-го. За лічені місяці — значно швидше, ніж це було з іншими моїми книгами, — НОІМ розрісся до повноцінної історії. Спершу я вважав, що це буде повість. Згодом, уже обдумуючи фабулу, я захотів зачепити кілька серйозних тем, таких як буллінг, насильство в сім’ї та ескапізм, тож коли текст перевалив позначку двадцять тисяч слів, раптом збагнув, що пишу повноцінний роман.

Як завжди, всі місця, описані в книзі, існують насправді, от тільки в новобудові на Квітки-Основ’яненка не десять, а вісім поверхів, а в будинку, з якого зістрибнула Гришина, дев’ять замість дванадцяти. Розумію, що про такі відмінності не варто навіть згадувати, але пишу про них, бо донедавна був упевнений у протилежному. Мені здавалося, що на Квітки-Основ’яненка стоїть десятиповерхівка, а висотка навпроти готелю «Мир» має дванадцять, а не дев’ять поверхів. Я дуже здивувався, коли навесні 2017-го, гуляючи містом, перерахував поверхи та виявив, що помиляюсь. Описана мною 15-та школа дещо більша за реальну 15-ту школу, я також знаю, що пологового будинку № 2 1989-го ще не було, та це несуттєво: зрештою ви тримаєте в руках художню книгу. Як на мене, немає нічого поганого в географічних або часових відхиленнях, якщо вони йдуть на користь сюжету.

Я не так давно збагнув, що у віддалених від науки читачів є певний поріг терпіння, а тому намагався не перевантажувати текст науковими викладками. Я не став «розжовувати» концепцію «замерзлого» часу Браяна Ґріна, згідно з якою простір-час є чимось на кшталт нескінченної льодяної брили із жорстко вмороженими в неї моментами (для цього спочатку потрібно було би пояснити загальну теорію відносності, а також поняття «ентропії» значно глибше, ніж це зроблено в книзі), проте, на мій погляд, Ґрінове трактування часу на фундаментальному рівні найбільш вичерпне й обґрунтоване на сьогодні. Попри гадані фантастичність і філософськість, теорія Ґріна спирається на відомі та неспростовні фізичні принципи. З нею можна ознайомитись у виданні «Структура космосу. Простір, час і текстура реальності». Рекомендую.

Написання книги зазвичай самотній процес. Саме тому я вдячний дружині, яка незмінно була поряд, постійно підтримувала мене та робила все, щоб цей процес полегшити. Іноді мені здавалося, що Таня переймається книгою більше за мене. Вона підкинула чимало ідей і, поза всяким сумнівом, найбільш прискіпливо вичитувала рукопис. Навряд чи словами описати мою їй вдячність.

Окрім дружини, ще з десяток людей не лінувалися вичитувати сирий текст і детально його коментували. Їхні відгуки підтримували мене, коли я з тих або тих причин втрачав віру в цю історію. Отже, я дякую Володимирові Яковлєву, Андрієві Новікову, Тетяні Сапсай, Ельвірі Яцуті, Людмилі Середі, Олександрові В’юну, Богданові Дерешу, Святославові Кіралю та Олексієві Померенку.

Окреме спасибі Наталії Романівні Соколовській, учительці математики Рівненської гімназії «Гармонія», яка допомагала мені скласти уявлення про нинішніх підлітків, шкільну програму, особливості функціонування сучасної школи, дії шкільного керівництва в разі надзвичайних ситуацій тощо. Все, що є точного та достовірного в цій книзі, — завдяки їй. Огріхи та помилки є результатом авторського домислу або ж умисних сюжетних перекручень. Тобто описані в романі події вигадані, схожість із реальними педагогами, учнями, школами та/чи шкільними інцидентами випадкова й ненавмисна. Іще раз для тих, хто в танку: Наталія Романівна не розповідала про несумлінних медсестер, байдужих класних керівників чи директорів-мерзотників, вона лише допомагала зробити весь отой треш, який ліг в основу цього роману та є стовідсотковим продуктом фантазії автора, максимально подібним до правди.

Я також вдячний