Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"

Януарій добігає до своїх нар, просуває руку в дірку матраца.

— Зависляку! — голос Балча такий пронизливий і гучний, що його чути й надворі.

Януарій відстрибнув назад, глянув на вогонь, на Балча, який ще стоїть під аркою, чекає. І раптом мовби завагався. Усі бачать, як він довгим стрибком повертається до нар, одним пошарпом відкидає їх убік і всією вагою тіла, крізь гуркіт і тріск ящиків, проривається у двері, що нараз розчахнулися перед ним.

— Тікай! Тікай! — кричить Балч, сам біжучи до виходу.— Тікайте!!! — гукає він ще раз, уже з порога, і в тому крику Агнешка чує не страх за себе чи за інших, а визволений, звитяжний захват.

Флокс, бер-локс, бервистика, бокс... Айстра, бер-байстра, бер-вар-вистика, бар-байстра...

Ви ж, цуцики, знаєте оцю Мар’янекову мову, смішне лепетання, котре можна застосовувати де хочеш? Розумний Флокс, розумний, добрий собачка. І Айстра розумна, але потайна. Якби не Флокс, ніхто б не сказав Мар’янекові про Айстру і про її гарнесеньких цуценят: які ж вони малюсінькі, теплі, і вже бачать всі троє. І всі такі пишні: два — жовті, як Айстра, тільки світліші, бо чисті, а третій з темною, мов залізо, м’якою шерстю, з довгими вухами, схожий на Флокса. Не зовсім, правда, бо й він трохи жовтавий, на животику й на мордочці, над очками, і ще на кінці хвостика. А попискують вони й поплакують ну зовсім як Гельця, коли вона була ще тільки ніби-Гельцею. Почекайте, немови, хай-но Айстра наїсться, тоді вона й вам дасть моні, будете смоктати. Ось і тобі, Флоксе, молоко й хліб, ти заслужив. І сиди тут, коли тобі добре, не винюхуй кутків, не шукай, бо твоєї господині нема тут і не буде. Добрий цей Флокс, найкращий приятель, кращий, як Тотек, котрий починає вдавати з себе дорослого і вже задирає носа догори; і кращий, як Уля, в якої вже все в голові перевернулося, бо ж стала така, бач, красуня. Аякже! Ці цуцики кращі за Улю, за все, навіть за Фонфелика. А як вони, оті недобрі Тотек і Уля, забороняють йому, Мар’янекові, приходити сюди! Як добре, отож, що Тотек поїхав до мами. Хай їде. А Уля, може, сьогодні й не загляне сюди. А якщо й загляне, то не скоро, бо Мар’янек умисне втік з дому раніше, щоб побути тут самому. Чому ж ці цуценята так тремтять, хоча вони вже й не голодні, і скімлять увесь час, лазять та лазять одне по одному, місця собі ніяк не нагріють? І Айстра неспокійна, підводить голову й наслуховує, не хоче лежати. І Флокс тривожиться. Що це з вами, песики мої? Боїтеся тих голосів, що десь там внизу розлягаються? Це ж вас зовсім не обходить. А, може, вам холодно? Ну, звичайно ж, Мар’янек теж уже трохи змерз. Гаразд, гаразд, чимось зарадимо, є у кишеньці сірники. Та як же їм не бути: вчителька в школі забороняє, вдома забороняють. Тим приємніше мати з собою щось заборонене. Можна ще й цим трохи погратися.

Старанний Мар’янек заметушився по Кімнаті. Є тут по кутках якісь старі німецькі газетища, та й Айстра не пожалкує віхтя соломи з свого лігва. Отже, дещо на підпал вже є. Деревини тут теж багатенько; по всій підлозі валяються почорнілі тріски й обрізки балок, правда, не дуже сухі, та нічого — розгоряться. Все це Мар’янек збирає і складає під дашком каміна на високу вже купку. Цей камін з широким дашком, що видається наперед, наче мала хатка без передньої стіни. Або як кузня маленьких чоловічків-гномиків. Мар’янек, правда, вже не зовсім певний в тому, як колись, що на світі є ті гномики; все ж, якщо їх хоч трохи десь є, то де як не з ним тут, в цьому чудовому сховищі, жилось би їм найліпше. Мар’янека завжди тягне сюди, ніби щось підказує, що тут з ним трапиться дивна пригода. Але ж боявся, та й не знав, як сюди забратися. Розумний, добрий Флоксик!

Вогонь не зразу пробився від паперу й соломи до деревини. То він блисне, загуде, затріскотить, ніби от-от спалахне, то затихає й тільки шелестить вогниками-арабесками на краях сторінок, на які знову доводиться дмухати й дмухати. Та от нарешті червоні язички починають лизати, обхоплювати сухіші шматочки деревини. Все ж вогонь займається мляво, щось хрипить і шипить в горловині того каміна. Їдкі клуби диму, замість підноситися вгору, розпливаються по кімнаті, клубочаться від протягу з кількох вікон. Навіть добре, що вікна без шибок, що на стелі зяє ота покривлена щілина, крізь яку голубіє небо. Дим отож вийде звідси швидко. Але й з димом теж гарно, може, навіть і краще, якось таємниче. У кутках щось постукує — це краплини скапують з стіни, що почала розмерзатися. А оті балки й підпори, котрі, обіпершись на підвіконня, підтримують стелю й стіни, випливають з диму, як той ліс баби-яги. Гарно й страшно!

Піп це ти робиш, Айстро? Не бійся, дим уже розходиться, вогонь розгоряється, зараз буде тепло. Айстра, проте, не слухає. Це дуже дивне, просто незрозуміле, що вона робить. Хапає зубами двох цуценят, не хоче навіть зупинитися, виносить їх кудись. Через якусь хвилину повертається. Гарчить на Мар’янека, коли він нахиляється над нею, ошкірюється. Хапає останнє цуценя й зникає. Флокс? Що це означає? Флокс оббігає Мар’янека, починає гавкати, припадає до залишеного Айстрою лігва, розгрібає солому. З-під соломи з’являється ляда з залізною клямкою, подібна до тих, через які в льох лізуть, а десь там, під ними, внизу, чути якийсь шум чи дзенькіт. Втім, може, це тільки здалося Мар’янекові, що саме звідти, бо тепер уже й з вікна долітає виразне бамкання об залізяку на тополі, біля озера (це старий Оконь, як звичайно, скликає своїх рибалок — третя ж година,