Читати книгу - "Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна"

— Це ж золото! — крикнув він регочучи. — Ми просто баранячі голови. Золото і ртуть киплять поряд. Що виходить? Ртутне золото!.. Дивіться ж! — Він розтулив долоню, на якій лежали рідкі шротинки. — У ртуті золотавий відтінок. Тут дев’яносто процентів червоного золота.

Золото, як нафта, само пливло з землі. Роботи по заглибленню шахти припинили. «Залізного крота» розібрали і вийняли. Тимчасові фермові кріплення шахти знімали. Замість них ставили на всю глибочінь масивні сталеві циліндри, всередині яких пролягала система охолоджувальних труб.

Треба було тільки регулювати температуру, щоб добувати ртутне золото на будь-якій висоті шахти, яке виштовхувала знизу розжарена пара. Гарін вирахував, що після того, як сталеві циліндри опустять до самісінького дна, ртутне золото можна підняти на всю висоту і черпати його прямо з поверхні землі.

Від шахти на північний схід спішно будували ртутопровід. У лівому крилі замку, що прилягало до підніжжя вежі великого гіперболоїда, ставили печі і вмазували фаянсові тиглі, де мало випаровуватися золото.

Гарін передбачав довести спочатку добову продукцію золота до десяти тисяч пудів, тобто до ста мільйонів доларів на добу.

«Арізоні» наказали повернутися на острів. Мадам Ламоль відповіла поздоровленням і по радіо оголосила всім, всім, всім, що припиняє піратські напади в Тихому океані.

Незадовго до відкриття Вашінгтонської конференції у гавань Сан-Франціско зайшло п’ять океанських кораблів. Вони мирно підняли голландський прапор і ошвартувалися край набережної серед тисячі подібних торговельних суден у широкій і димній затоці, залитій літнім сонцем.

Капітани зійшли на берег. Все було гаразд. На кораблях сушилися матроські спідні. Мили палуби. Митні чиновники дещо здивувалися, побачивши вантаж на суднах під голландським прапором. Але їм пояснили, що відлиті по п’ять кілограмів бруски жовтого металу не що інше, як золото, яке привезли для продажу.

Чиновники посміялися з такого кумедного жарту:

— Почім же ви продаєте золото? Хе!

— По собівартості, — відповіли помічники капітанів. (На всіх п’яти кораблях відбувалася слово в слово одна й та ж розмова).

— А саме?

— По два з половиною долари за кілограм.

— Недорого ціните ваше золото.

— Продаємо дешево, товару багато, — відказали помічники капітанів, посмоктуючи люльки.

Так чиновники і записали в журналах: «Вантаж — бруски жовтого металу під назвою золото». Посміялись і пішли геть. А сміятися зовсім було нічого.

За два дні в Сан-Франціско в ранкових газетах, у відділі оголошень, на біло-жовтих афішах, розклеєних по рекламних стовпах, та й просто на тротуарах крейдою було написано:

«Інженер Петро Гарін, вважаючи, що війна за незалежність Золотого острова закінчена і глибоко сумуючи над жертвами, яких зазнав противник, з повагою пропонує жителям Сполучених Штатів як початок мирних торгових зносин п’ять кораблів червоного золота. П’ятикілограмові бруски золота продаються по ціні два з половиною долари за кілограм. Хто бажає, може купити їх у тютюнових, москательних, молочних лавках, у газетних кіосках, у чистильників чобіт і так далі. Прошу впевнитися в справжності золота, яке у мене є в необмеженій кількості. З пошаною. Гарін».

Звісно, ніхто не повірив цим безглуздим рекламам. Більшість контрагентів приховали золоті злитки. І все-таки в місті почали говорити про Петра Гаріна, пірата й легендарного негідника, що знову потривожив спокій чесних людей. Вечірні газети зажадали лінчувати П’єра Гаррі. О шостій годині вечора гультяї ринули в гавань і на летючих мітингах ухваляли резолюцію — затопити Гарінські пароплави і повісити команди на ліхтарних стовпах. Полісмени ледве стримували натовпи.

Саме тоді портові власті здійснювали розслідування. Всі папери на п’яти кораблях були справжні, самі судна не підлягали секвестру,[63] оскільки їхнім власником була відома голландська транспортна компанія. Все ж власті вимагали заборонити продавати бруски, оскільки це підбурювало населення. Проте жоден чиновник не втримався, коли в кишені йому поклали по два бруски. На зуб, на колір, на вагу це було справжнісіньке золото, хоч лусни. Питання про торгівлю лишили відкритим, тимчасово затерли.

У тридцять дві редакції щоденних газет якісь небалакучі моряки втягли по мішку із загадковими брусками. Сказали тільки: «В подарунок». Редактори обурились. У тридцяти двох редакціях зчинився страшенний гармидер. Викликали ювелірів. Пропонували криваві заходи проти нахабства П’єра Гаррі. Але бруски невідомо куди зникли із редакцій тридцяти двох газет.

Протягом ночі по місту було розкидано золоті бруски просто на тротуарах. На дев’яту годину в перукарнях і тютюнових лавках вивісили оголошення: «Тут продають червоне золото по два з половиною долари за кіло». Населення завагалося.

Найгірше було те, що ніхто не розумів, чому продають золото по два з половиною долари за кілограм. Але не купити — означало пошитися в дурні. В місті почалися товчія і неподобства. Багатотисячний натовп, стоячи в гавані перед кораблями, кричав: «Бруски, бруски, бруски!..» Золото продавали прямо на сходнях. Цього дня зупинилися трамваї і підземна дорога. У конторах і казенних установах зчинився хаос: чиновники замість того, щоб працювати, бігали по тютюнових лавках, аби купити брусочок. Склади і магазини не торгували, прикажчики втекли, у місті хазяйнували злодії та зломщики.

Поширилася чутка, буцімто золота для продажу привезли в обмеженій кількості і більше кораблів з брусками не буде.

На третій день в усіх кінцях Америки почалася золота лихоманка. Тихоокеанські лінії залізниць повезли на захід схвильованих, здивованих, непевних, сколошканих шукачів щастя. Поїзди захоплювали з бою. Відчувалася величезна розгубленість в цій хвилі людського безглуздя.