Читати книгу - "Спомини з часів української революції (1917-1921), Всеволод Миколайович Петров"

Ці війська, природно, мають уявити з себе опору їх самостійницьким змаганням, а тому нам нібито по дорозі.

Після цієї розмови повели нас представники в гори все вище та вище та нарешті спустились у якусь долинку з крутими берегами, до яких поприліплювані були, як ластівочі гнізда, саклі.

Вмить збігаються до нас татари. Господарі беруть потомлених гайдамаків та коні і підводять по стрімких вузеньких доріжках у всі сторони по саклях на відпочинок.

У темряві та на цій страшенно перерубаній місцевости годі визнатись і впорядкувати вночі поготівля. Та у Мамут Султані, крім зв'язкової чети від мотоциклістів, залишено пів чети на сторожі, а на пів дороги між Мамут Султаном та Джанкой, у якихсь то окремих аулах, другої пів чети; інших шляхів, кажуть, звідтам немає. За доріжками в бік Чатирдагу стежить татарська збройна охорона уряду, а в бік річки Білібею та Бахчисараю пішов Андрієнко. Отже, зі всіх боків охорона на ніч вистарчить. А тепер спати і спати. Тому спокійно лізе штаб по якійсь стрімкій стежці, натрапляє на купку саклів та по них розходиться. Вмить протягаються телефони до саклів, де кватирують команданти сотень і батерій, до татарського уряду і до наших сторожей. На шосе в Мамут Султані вже залучилися до дроту наші телеграфісти та перестукуються зі Сімферополем і Алуштою, які, на наше здивовання, ведуть між собою татарську бесіду про те, як протиділати німцям та гайдамакам, як боротися з татарським повстанням і таке інше...

Очевидячки, і Сімферопіль взяли республиканці якимись хитрощами.

За годину всі наші турботи з улаштованням на відпочинок кінноти скінчились, причому навіть коней чистити допомагали татари. Весь полк лягнув спокійно. Лягає і штаб покотом на м'якому килимі, що товсто вкривав цілу підлогу тієї саклі, яку нам відведено для нічлігу. У сусідній кімнаті, щось на зразок кухоньки чи передпокою, куняють коло телефонічного та телеграфічного апарату вартові і зв'язкові. Молоді господарі, що недавно пібрались, тулилися тут в нашій кімнатці на широких лавах-ліжках попід стінами.

На ранок вийшов я на ґаночок цієї саклі. Чудовий краєвид. Просто на південний схід він обмежувався темною стіною ліса, що ріс на горах й до нього піднімалась круча вся у проривах та яругах так, що за ними й невидко, кудою зникає вузька доріжка, що біжить до ліса, від якого перебігає тут же за аулом невеличкий струмочок – джерело річки Альми. Вправо, майже на північний схід, біжить луг із крутими берегами, по якому протікає цей струмочок, зникаючи разом із яром за чорним зворотом, виринаючи то знову зникаючи із виду вже назавжди у лісах, що насуваючись ховають у своїх мурах яр. Вліво, нібито насунувшись на самий аул, велетень Чатирдаг – виблискує своїми голими, кам'янисто скелястими верхами, які де-не-де розсікає ґрупа кущів, так здається, та до якої, повільно піднімаючись, повзуть темні травянисті похили. Здається все так близько, але це лишень здається (3), бо ось отара овець на пасовиську, майже під самими кам'янистими лисинами, вівці – як мухи, вівчар як жук, бо до самих верхів буде добрих три кільометри.

Вліво назад на північний схід тягнеться, в'ється по відногах Чатирдагу вузенька доріжка, що то зникає, то знову біліє своїм кам'янистим верхом на темних відногах-провалах. Доріжка ця веде на шосе Сімферопіль-Алушта, на яке виходить між стацією Туман Базар та аул Шума в ті місця, де починає підноситись глибоким лугом шосе на перевал.

На північ круча коло самого села, вся перерізана стежками, кінчає краєвид, а на неї широким лугом-промивом виходить шлях на Мамут Султан, обсаджений з обидвох боків саклями, що поприліплювалися до кручі зі своїми невеличкими городами, як ластівочі гнізда.

Весь аул досить великий, розкинений повз цього шляху та по кручі понад річкою Альмою.

Тепер тут рух – життя: по малих двориках, попри саклі, повно коней на припонах; коло них клопочуться чубаті гайдамаки, а поміж тими, що з голими головами, деякі у фесці – тютюбейці, чи навіть у невеличкому турбані місцевих татар.

Шапки зі шликами мішаються з баранячими, круглими, з червоним верхом шапками "ескадронців".

Між усіми тими гуртками де-не-де пройде постать у театрально-татарському одязі, нібито з якогось старого малюнку такого маляра, який знає татар тільки з опису у якійсь старій книжці. Ці постаті колись "провідники", а тепер "повстанці".

Місцями видко наші скупчені вози, між якими курить похідна кухня – це означає, що десь недалечко від неї "штаб сотні". На одному із подвір, що над шляхом на Мамут Султан, стоять чотири наші гармати, що невідомо яким робом приїхали сюди вночі і тепер задиркувато позирають на близькі вже гори, для яких вони призначені.

Мене особисто дуже цікавлять оці фески, які в дійсности не є традиційно-татарським убором.

Пояснення цьому дає і вигляд турецького старшини з інтелігентним обличчам, який зголошується до мене та через перекладчика пояснює, що він є командантом сотні полонених турків, яка була на роботі на побережі, а тепер прийшла сюди допомогти братам по магометанстві – татарам. У його сотні страшенний брак зброї, на 200 чоловік є всього 28 крісів та 6 щабель. Він просить зброї та ставить весь свій відділ у розпорядження української військової команди.

За ніч із підслуханих телєґрафічно-телєфонічних розмов дізнаємось багато цікавого. В Севастополі від швидкого нашого наступу російська залога в паніці випустила з в'язниці російських старшин моряків, які до цього часу масово були винищувані як контрреволюція; навіть випущено найбільшу контрреволюцію, адміралів.

Всі ці вчорашні в'язні мають тепер майже диктаторську владу щодо військових справ, хоч і творять з комітетами вищу військову раду оборони. Севастопільська фортеця та фльота гарячково готуються до оборони, але ця підготовка, яка вимагає надзвичайних зусиль, та порядкування адміралів "контрреволюційними методами", дуже не подобаються моряцькій масі і вона відмовляє звичайно послуху. Тому то рада Алушти каже раді Сімферополя, що "прийдеться, братця, садиться на дно", до того ще й