Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

Одначе повітря видавалося розпеченим, немов його підігрівало горіння невидимих печей, і здалося Зантлічі, що серце набрякає у неї в грудях і душить її; а споглядання заколисаних місяцем садів лише посилило її хвилювання та тривогу замість того, щоб їх угамувати. Королеві кортіло поквапитися до місця побачення у павільйоні, але, попри все своє нетерпіння, вона вважала за краще змусити Тулоса чекати. Отож вона й далі стояла, схилившись над підвіконням, аж раптом побачила внизу Тулоса, який саме простував поміж партерами та альтанками. Її вразила незвична поквапливість і цілеспрямованість його кроків, їй захотілося знати, куди він так зосереджено прямує, адже обраний ним керунок міг привести його лише до місць украй далеких від того, в якому вона призначила йому побачення. І ось він зник із поля зору в оточеній кипарисами алеї, яка вела до північної садової брами; а що невдовзі він не повернувся, то до її подиву домішалися тривога і гнів. 

Для Зантлічи було незбагненно, що Тулос чи будь-який інший чоловік при здоровому глузді наважився б забути про побачення з нею; і, шукаючи якогось пояснення, вона припустила, що тут не обійшлося без чийогось згубного й могутнього чаклунства. А у світлі деяких подій, які вона спостерігала на власні очі, та багатьох інших, про які вона знала з чуток, королеві було нескладно визначити особу ймовірної чаклунки. Зантліча знала, що Ілалота кохала Тулоса майже до шалу і безутішно побивалася, коли він її покинув. Подейкували, що, намагаючись його повернути, вона вдавалася до різноманітних заклять, які, втім, виявилися недієвими; що вона даремно приклика́ла демонів і приносила їм жертви, і марно творила інвольтації та смертельні закляття проти Зантлічи. І, врешті-решт, вона померла від безмежного смутку та розпачу або, можливо, вкоротила собі віку за допомогою якоїсь нерозпізнаної отрути… Однак у Тасууні ходило між людьми повір’я, що всяка відьма, помираючи отак, із непогамованими пожаданнями та зведеними нанівець чарами, може обернутися на ламію-вампірицю і у такий спосіб дістати змогу завершити усі свої чаклунства… 

Згадавши це, королева здригнулася, а ще вона пригадала перекази про те мерзенне й зловороже перетворення, що, як вважалося, супроводжує досягнення таких посмертних станів: адже ті, що у такий спосіб використовують сили пекла, мусять і самі набувати характеру та справжньої подоби пекельників. Надто добре розуміла вона, куди саме прямує Тулос, і надто добре уявляла, на яку небезпеку він наражається, якщо її підозри справдилися. І, навіть розуміючи, що й сама може зустрітися віч-на-віч із подібною загрозою, Зантліча твердо вирішила піти слідом за ним. 

Вона не стала довго збиратися, адже не можна було гаяти часу; лише підійшла до ліжка й дістала з-під шовкової подушки невеличкого кинджала з прямим клинком, який завжди тримала напохваті. Од вістря до самого руків’я кинджал був змащений отрутою, що вважалася дієвою як проти живих, так і проти мертвих. Тримаючи його у правиці, а в лівій руці несучи ліхтаря з вузькими прорізами, який міг їй згодом знадобитися, Зантліча крадькома швидко вийшла з палацу. 

Останні випари випитого ввечері вина полишили її мозок, і тьмяні, примарні страхи пробудилися в ньому, застерігаючи королеву, немовби фантоми її пращурів промовляли до неї, але непохитна у своїй рішучості, вона пішла стежкою, яку нещодавно обрав Тулос; тією самою стежкою, якою раніше пройшли могильники, несучи Ілалоту до місця її поховання. Пливучи від дерева до дерева, місяць супроводжував її, наче зависле в небі западисте, поточене червою обличчя. Лише тихий і швидкий стукіт її котурнів порушував біле безгоміння та, здавалося, розривав імлисту, зіткану з павутиння запону, яка, ніби покривало на домовині, заслоняла від неї світ огидних примар. Зантліча пригадувала дедалі більше переказів і легенд, які оповідали про таких істот, як Ілалота; і серце обірвалося у неї в грудях, адже зрозуміла королева, що їй зустрінеться не смертна жінка, а істота, яку підняло з могили і в яку вдихнуло нове, нечестиве життя не що інше, як сьоме пекло. Але попри те, що від цих страхіть її кидало в холод, сама лиш думка про Тулоса в обіймах ламії розжареним тавром обпікала їй груди. 

Аж ось перед Зантлічею роззявив пащу старий некрополь, і стежина, якою вона крокувала, простелилася крізь густий, як у печері, морок попід похоронними деревами, чиє коріння сягало далеко в глибини склепів, немов занурюючись у страхітливі примарні роти, що шкірились іклами білих монументів. Повітря ставало чимдалі вологішим і сморідним, неначе сповнювалося подихом відчинених крипт. Тут королева завагалася, адже здалося їй, що повсюди навколо неї з-під цвинтарної землі повставали чорні, незримі какодемони264, здіймалися вище за обеліски та верхівки дерев і стояли, вичікували, готові напасти на неї, якщо вона рушить далі. Та попри це, вона таки рушила вперед і невдовзі дісталася того темного проходу, який шукала. Тремкими пальцями запалила вона ґнота у ліхтарі з вузькими прорізами і, пронизуючи лезом його променів огидну підземну темряву перед собою, заледве притлумлюючи свої страх і відразу, увійшла до оселі мертвих… а можливо, й немертвих. 

Хай там як, а поки Зантліча простувала першими проходами катакомб, їй здавалося, що вона не зустріне нічого гидкішого за могильну плісняву та пил, який насіявся за багато століть; нічого, грізнішого за щільно зімкнуті ряди саркофагів, вишикувані глибоко у камені на витесаних полицях; саркофагів, які лежали, огорнуті тишею й ніким не потривожені, відколи їх помістили до цієї усипальні. Тут, поза всяким сумнівом, сон мертвих був непорушним, а нічогість смерті була недоторканою. 

Королева вже ледь не засумнівалася, що Тулос проходив тут перед нею, коли це, зрештою, посвітивши ліхтарем на долівку, розгледіла в глибокому шарі пилу відбитки його вишуканих довгоносих пуленів265, які вирізнялися серед слідів грубого взуття могильників. І ще вона побачила, що відбитки Тулосових черевиків прямували лише в одному напрямку, хоча інші сліди явно свідчили — ті, хто їх залишив, прийшли до гробниці та повернулися назад. 

А тоді з тіней, що лежали на непевній відстані перед нею, до Зантлічи долинув звук, у якому млосні стогони охопленої любовним шалом жінки змішувалися з гарчанням, подібним до того, який шакали видають над м’ясом. Кров закрижаніла в її серці, та вона повільно, крок за кроком просувалася вперед, до болю стискаючи кинджал у відведеній назад правиці, а у високо піднятій і виставленій вперед лівій руці тримаючи ліхтар. Звук ставав чимдалі гучнішим і виразнішим, і ось на неї повіяло пахощами, немовби від духмяних квітів якоїсь теплої червневої ночі; а проте, мірою того, як вона наближалася до його джерела, до запаху того дедалі сильніше домішувався такий задушливий мерзенний сморід, якого королеві ще ніколи не випадало відчувати, і вчувався