Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Віка ( продовження: 08.02)

Моя голова була важка, все крутилося перед очима, а в животі — немов холодний камінь. Я вже не могла це приховувати. Всі мої спроби виглядати нормально здавалося безнадійними. Денис, сидячи навпроти, знову дивився на мене такими серйозними очима, що я відчула, як його погляд пронизує мене наскрізь.

— Віка, ти не можеш далі приховувати. Тобі реально погано. Я забираю тебе в лікарню, — сказав він з твердим виразом обличчя, і навіть його м’який тон не зменшував серйозності в словах.

Я намагалася заперечити, навіть штовхнула його плечем, але моє тіло просто не підкорялося. Я відчула, як ноги підколюються, і ледве утрималась на місці.

— Денис, я... я не хочу в лікарню. Це не треба! — я намагалася виглядати впертою, але в голосі вже було чути тривогу. — Це просто втома, серйозно.

Але він не відпускав мого погляду. І тоді раптом його обличчя стало ще більш рішучим, а руки схопили мене так, що я навіть не встигла зреагувати. Я почувала, як він піднімає мене, відчуваючи всю силу його рук. На очах у мами він, не сказавши жодного слова, виносив мене з квартири, не даючи можливості протестувати.

— Денис, не треба, прошу! — я намагалася боротися, але його хватка була незворушною.

Мама з обуренням дивилася на нас, але нічого не сказала. Вона була явно здивована і зніяковіла від того, що відбувалося.

— Ти мене чуєш, Віка? Ти йдеш до лікаря, і я не обговорюватиму цього! — повторив Денис з серйозним, майже наказовим тоном.

Я затихла, бо розуміла, що більше немає сенсу сперечатися. Він поклав мене в машину, і поїхали. Всі ці хвилини я тільки й думала, що якщо мені стане ще гірше, я не зможу більше це витримати.

У машині я намагалася знайти сили, аби заперечити.

— Денис, будь ласка, повернись назад, — я вже ледве могла говорити, і слова виходили з моїх вуст на межі сили волі. — Я не хочу в лікарню. Я... я буду добре.

Денис поглянув на мене. Його погляд став ще більш серйозним, і я побачила, як він намагається вгамувати свій страх.

— Віка, ти не повинна так себе ставити. Мені не байдуже, що з тобою. Я хочу, щоб ти була в порядку, — його голос був м'яким, але впертим.

Я відчула, як слабкість відбирає останні сили. Він не став повертатися. Може, це і було правильно. Я просто не могла сказати йому правду, що мені було справді погано.

Через кілька хвилин ми приїхали до лікарні. Денис допоміг мені вийти з машини, і ми пішли до приймального відділення. Я відчувала, як важко мої ноги торкаються підлоги. Все навколо розмивалось, і я почала думати, що не витримаю. У коридорі лікарні мені стало ще гірше. Я стиснула зуби, намагаючись не впасти.

— Віка, все буде добре, — сказав Денис, вів мене до кабінету.

Я майже нічого не чула. Лікар оглянув мене досить швидко, задав кілька запитань і зробив УЗД. Це була звична процедура, але мені це все здавалося якесь інше, чим у звичайні дні.

— У вас нормально розвивається вагітність. Ваша малеча на 14 тижні, серцебиття чітке, кровотік нормальний, — лікар усміхнувся, коли побачив на екрані маленьке серце.

Але чомусь мене це не заспокоїло. Я відчула себе ще більш втомленою. І навіть після того, як лікар сказав, що все добре, я відчула, як мене знову накриває хвиля слабкості.

— Лікар каже, що все буде добре, але потрібно відпочити і приймати препарати, — сказав Денис, помітивши, як я мружу очі.

Я хотіла ще щось сказати, але слова не лізли. Моя голова оберталася, я просто хотіла лягти і забути про все.

— Ти не хвилюйся, я з тобою, — його голос був ніжним. Він стояв поруч, готовий підтримати мене в будь-який момент.

І хоч я ще не зовсім зрозуміла, як все це відбудеться, я відчула теплоту його рук на своїх. Я знала, що це єдине, що зараз має значення — він поруч.