Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

Чаклунські чорні коні й ті притомилися і несли своїх вершників повільно, і невідворотна ніч почала наздоганяти їх. Чуючи її за своєю спиною, притих навіть невгамовний Бегемот і, вчепившись у сідло кігтями, летів мовчазний та серйозний, розпушивши свій хвіст.

Ніч почала закривати чорною хусткою ліси та луги, ніч запалювала сумні вогники десь далеко внизу, тепер уже непотрібні й нецікаві ані Марґариті, ані майстрові, чужі вогники. Ніч випереджала кавалькаду, сіялася на неї згори і викидала то там, то тут в журливому небі білі цятки зірок.

Ніч гусла, летіла поруч, хапала вершників за киреї, і, здираючи їх з пліч, викривала омани. І коли Марґарита, обвіяна прохолодним вітром, розтулила повіки, вона побачила, як одміняється подоба усіх, хто летів до своєї мети. Коли ж назустріч їм з-за краю лісу почав викочуватися багряний і повний місяць, усі омани пощезали, канули в болото, втонула в туманах чаклунська нетривка одіж.

Навряд чи тепер упізнали б Коров’єва-Фагота, самозваного перекладача при таємничому консультантові, який не потребував жодних перекладів, у тому, хто летів зараз безпосередньо поряд Воланда по праву руку подруги майстра. На місці того, хто в драній цирковій одежі облишив Воробйові гори під ім’ям Коров’єва-Фагота, тепер скакав, тихо дзвонячи золотими ланцюгами поводів, темно-фіолетовий лицар з понурим обличчям, якого ніколи не торкався усміх. Він уперся підборіддям у груди, він не дивився на місяць, він не цікавився землею, він думав про щось своє, летячи поруч Воланда.

— Чому він так одмінився? — попитала тихо Марґарита під свист повітря у Воланда.

— Лицар цей колись невдало пошуткував, — відказав Воланд, повертаючи до Марґарити своє обличчя з тихо палаючим оком, — його каламбур, який він сформулював у бесіді про світло ї пітьму, був не зовсім добрий. І лицарю довелося після цього ще шуткувати трохи більше і довше, аніж він передбачував. Але сьогодні така ніч, коли квитаються рахунки. Лицар свій рахунок сплатив і закрив!

Ніч відірвала і пухнастий хвіст у Бегемота, обідрала з нього шерсть і розкидала її клоччя по болотах. Той, хто був котом для забавок князеві тьми, тепер виявився худеньким юнаком, демоном-пажем, найкращим блазнем, який існував будь-коли на світі. Тепер притих і він і летів безгучно, підставивши молоде своє обличчя під світло, яке лилося від місяця.

Збоку від усіх летів, сяючи крицею обладунку, Азазелло. Місяць перемінив і його обличчя. Пропало без сліду недоладне огидне ікло, і зизоокість виявилася фальшованою. Обидва ока Азазелло були однаковісінькі, порожні та чорні, а обличчя біле та холодне. Тепер Азазелло летів у своїй справжній подобі, як демон безводної пустелі, демон-убивця.

Себе Марґарита не могла бачити, але вона добре бачила, як перемінився майстер. Волосся його біліло тепер при місяці й ззаду зібралося в косу, і вона летіла за вітром. Коли вітер віддував кирею від ніг майстра, Марґарита бачила на ботфортах його зірочки острогів, які то пригасали, то спалахували. Як і юнак-демон, майстер летів, не відводячи очей від місяця, але усміхався йому, як комусь добре знайомому та дорогому, і щось, за придбаною в кімнаті № 118 звичкою, сам до себе проказував.

І, нарешті, Воланд летів також у своїй справжній подобі. Марґарита не могла сказати, з чого вироблено повіддя його коня, і міркувала, що, можливо, це місячні звої, а сам кінь — тільки брила мороку, і грива цього коня — хмаровище, а остроги вершника — білі цятки зірок.

Так летіли в мовчанці довго, аж поки і сама місцевість унизу не почала мінятися. Печальні ліси потонули в земному мороці і потягнули за собою тьмяні леза річок. Внизу з’явились і почали відсвічувати валуни, а поміж ними зачорніли провалля, у які не просякало світло місяця.

Воланд присадив свого коня на кам’янистій безрадісній плоскій вершині, й тоді вершники поїхали ступою, слухаючи, як їхні коні підковами трощать кремені та каміння. Місяць заливав площину зелено і яскраво, і Марґарита невдовзі добачила в пустельній місцині крісло і в ньому білу фігуру людини, що сиділа. Можливо, що той сидень був глухий або ж надто заглиблений в роздуми. Він не чув, як двигтіла кам’яниста земля під ваготою коней, і вершники, не тривожачи його, над’їхали ближче.

Місяць добре допомагав Марґариті, світив краще за найкращий електричний ліхтар, і Марґарита бачила, що сидень, очі якого здавалися сліпими, короткими рухами потираючи руки, тисне їх до грудей, а своїми незрячими очима впирається в місячний диск. Тепер уже Марґарита бачила, що поряд з важенним кам’яним кріслом, на якому зблискували на місяці якісь іскри, лежить темний, величезний гостровухий собака і так само, як його хазяїн, бентежно дивиться на місяць. Коло ніг сидня валяється череп’я розбитого глека і розпросторюється вічно мокра чорно-червона калюжа.

Вершники зупинили своїх коней.

— Ваш роман прочитали, — заговорив Воланд, обертаючись до майстра, — і сказали лише одне, що він, на жаль, незакінчений. Так ось, мені захотілося показати вам вашого героя. Близько двох тисяч років сидить він на цій площині й спить, але, коли сходить повен місяць, як бачите, його мордує безсоння. Воно не дає спокою не лише йому, але й вірному його сторожу, собаці. Якщо правда, що боягузтво — найгірший з пороків, то, мабуть, собака непричетний до нього. Єдине, чого боявся хоробрий пес, це грози. Ну що ж, той, хто любить, повинен поділяти долю того, кого він любить.

— Що він проказує? — спитала Марґарита, і на її цілком спокійне обличчя ліг серпанок співчуття.

— Він проказує, — пролунав голос Воланда, — одне і те саме. Він каже, що і при місяці йому нема спокою, що в нього препогана посада. Так говорить він завжди, коли не спить, а коли спить, то бачить одне й те саме — місячну дорогу, і поривається йти нею й розмовляти з арештантом Га-Ноцрі, позаяк, він твердить, чогось не договорив тоді, давно, чотирнадцятого числа весняного місяця нісану. Та ба, на цю дорогу йому вийти чомусь не стає снаги, і до нього ніхто не приходить. Тоді, що ж робитимеш, мусить він розмовляти сам з собою. Втім, заради якогось різноманіття, він до своєї мови про місяць часто додає, що найдужче за все на світі ненавидить він своє безсмертя і нечувану славу. Він твердить, що охоче проміняв би свою долю на долю лахмітника і волоцюги Левія Матвія.

— Дванадцять тисяч місяців за один місяць колись-то, чи не забагато це? — спитала Марґарита.

— Повторюється