Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

— Відпустіть його, — раптом пронизливо скрикнула Марґарита так, як колись кричала, коли була відьмою, і від цього крику зірвався камінь у горах і полетів прискалками в безодню, виповнюючи гори гуркотом. Але Марґарита не могла б сказати, чи був це гуркіт обвалу чи гримотіння сатанинського реготу. Хоч би там що, Воланд сміявся, зиркаючи на Марґариту, і казав:

— Не треба кричати в горах, він усе одно призвичаївся до обвалів, і це його не розбуркає. Вам не треба просити за нього, Марґарито, бо за нього вже просив той, з ким він так прагне розмовляти. — Тут Воланд знову повернувся до майстра і сказав: — Ну що ж, тепер ваш роман ви можете закінчити однією фразою!

Майстер наче цього чекав уже, поки стояв нерушно і дивився на прокуратора, що сидів. Він склав руки рупором і гукнув так, що луна поскакала безлюдними та безлісими горами:

— Вільний! Вільний! Він чекає на тебе!

Гори перетворили голос майстра на грім, і цей таки грім їх зруйнував. Прокляті скелясті стіни упали. Залишилася тільки площинка з кам’яним кріслом. Над чорною безоднею, в яку занурилися стрімчаки, загорівся неозорий город з сяючими ідолами, що царювали над ним поверх розбуялого за багато тисяч цих місяців саду. Просто до цього саду пролягла місячна дорога, що на неї так довго чекав прокуратор, і перший по ній кинувся бігти гостровухий пес. Чоловік у білому плащі з кривавим підбоєм устав з крісла і щось прокричав хрипким зірваним голосом. Не можна було дібрати, плаче він, а чи сміється, і що він кричить. Видно було тільки, що слідом за своїм вірним сторожем місячною дорогою бігцем порвався і він.

— Мені туди, за ним? — попитав занепокоєно майстер, смикнувши повіддя.

— Ні, — відповів Воланд, — нащо гнатися слідами того, що вже дійшло кінця?

— Отож туди? — спитав майстер, обернувся і вказав назад, туди, де зіткалось у затиллі щойно облишене місто з монастирськими цяцькованими вежами, з розбитим на скалки сонцем у шибках.

— Також ні, — відповів Воланд, і голос його загус і потік над бескиддям, — романтичний майстре! Той, кого так жадає бачити вигаданий вами герой, котрого ви самі щойно відпустили, прочитав ваш роман. — Тут Воланд повернувся до Марґарити: — Марґарито Миколаївно! Не можна не вірити в те, що ви прагли вимудрувати майстрові найкраще майбуття, але, далебі, те, що я пропоную вам, і те, про що просив Ієшуа за вас же, за вас, — ще краще! Лишіть їх удвох, — говорив Воланд, хилячись зі свого сідла до сідла майстра і показуючи вслід даленіючому прокураторові, — не будемо їм заважати. І, може, вони до чогось домовляться. — Тут Воланд махнув рукою в бік Єршалаїма, і він загас.

— І там також, — Воланд показав назад, — що робити вам у підвальчику? — Тут погасло поламане в шибках сонце. — Навіщо? — вів далі Воланд переконливо й м’яко. — О, тричі романтичний майстре, невже ви не хочете за дня гуляти зі своєю подругою під вишнями, що починають зацвітати, а ввечері слухати музику Шуберта? Невже вам не буде приємно писати при свічках гусячим пером? Невже ви не хочете, як той Фауст, сидіти над ретортою, сподіваючись, що вам випаде виліпити нового гомункула? Туди, туди! Там чекає вже на вас дім і старий слуга, свічки вже горять, а незабаром вони згаснуть, бо ви негайно зустрінете світанок. Цією дорогою, майстре, цією! Прощавайте! Мені пора!

— Прощавайте! — одним скриком відповіли Воланду Марґарита і майстер.

Тоді чорний Воланд, не розбираючи дороги, кинувсь у провалля, і слідом за ним з шумом ринув його почет. Ні скель, ні площини, ні місячної дороги, ні Єршалаїма не стало довкола. Пропали й чорні коні. Майстер і Марґарита побачили обіцяний світанок. Він почався тієї ж миті, безпосередньо після опівнічного місяця. Майстер йшов зі своєю подругою в сяйві перших ранішніх променів через кам’яний замшілий місток. Вони перейшли його. Струмок залишився позаду незрадливих коханців, і вони простували піщаною дорогою.

— Слухай безгоміння, — говорила Марґарита майстрові, і пісок шарудів під її босими ногами, — слухай і втішайся тим, чого тобі не давали в житті, — тишею. Дивись, он попереду твій вічний дім, яким тебе винагороджено. Я вже бачу венеційське вікно і виткий виноград, він піднісся до самого даху. Ось твій дім, твій вічний дім. Я знаю, що ввечері до тебе прийдуть ті, кого ти любиш, до кого лежить твоя душа і хто не скаламутить твою рівновагу. Вони будуть тобі грати, вони будуть співати тобі, ти побачиш, яке світло в кімнаті, коли горять свічі. Ти будеш засинати, натяглій свій затертий і вічний ковпак, ти будеш засинати з усміхом на вустах. Сон міцнитиме тебе, ти навикнеш міркувати мудро. А прогнати мене ти вже не зумієш. Берегти твій сон буду я.

Так говорила Марґарита, простуючи з майстром у напрямку вічного їх дому, і майстрові здавалося, що слова Марґаритині струмують так само, як струмував і шамотів залишений позаду ручай, і пам’ять майстра, бентежна, поштрикана голками пам’ять почала загасати. Хтось відпускав на свободу майстра, як він сам щойно відпустив ним самим створеного героя. Цей герой пішов у безодню, пішов без повороту, прощений у ніч на неділю син короля-звіздаря, жорстокий п’ятий прокуратор Іудеї вершник Понтій Пілат.

ЕПІЛОГ

Та ж все-таки, що діялося далі в Москві після того, як у суботній вечір, при заході сонця, Воланд покинув столицю, щезнувши разом зі своїм почтом з Воробйових гір?

Про те, що протягом довгого часу по всій столиці ширився важкий гомін найнеймовірніших чуток, які дуже швидко перекинулись і в далекі та глухі місця провінції, і говорити не доводиться. Чутки ці навіть нудить повторювати.

Я, що пишу ці правдиві рядки, сам чув по дорозі у Феодосію в поїзді розповідь про те, як у Москві дві тисячі глядачів вийшли з театру голяка, таки справді голі-голісінькі, і так роз’їхалися по домівках на таксомоторах.

Шепіт «Нечиста сила…» чувся в чергах, які стояли коло молочарень, у трамваях, у магазинах, у квартирах, на кухнях, у поїздах, і дачних і дальнього сполучення, на станціях і на полустанках, на дачах і на пляжах.

Найбільш розвинуті та культурні люди в цих пересудах про нечисту силу, яка навідалася в столицю, певно, не брали жодної участі, а навіть глузували з них і намагалися оповідачів уговкати. Але факт, як кажуть, усе-таки залишається фактом, і відмахуватися від нього без пояснення ніяк